Оксана сиділя біля вікна, спостерігаючи за вуличною метушнею. Автобуси однаково скреготали гальмами, пішоходи поспішали кудись, а вона думала про те саме — про чорний конверт із золотою облямівкою, що вже добу лежав на кухні.
— Мамо, чого сидиш немов закам’яніла? — Микола вдерся у хату наче буря, кинув портфель у кут. — Знову сумуєш? Ти краще дай обідати, я голодний як після покісу.
— Поїж поїж, — зітхнула Оксана, не відводячи погляду від вулиці. — Котлети вхолодільнику, підігрій у мікрохвильовці.
Син зупинився посеред кімнати, пильно придивився до матері. Щось у її позі було напружено-мертвеним.
— Що трапилося? — Микола наблизився. — Виглядаєш… не знаю, тривожно.
— Нічого особливого, — Оксана повернулася до нього. — Лист прийшов. Вагаюся, чи відкривати.
— Який лист? Від кого?
— Від нотаріуса. З Києва.
Микола наморщив чоло. Листи від нотаріусів рідко тішили. Або борги, або суди, або інші прикрі новини.
— Що може бути в тому листі? — обережно запитав він.
— Не знаю. Мабуть, тітка Софія щось заповіла. Вона ж у Києві останні роки жила, мала хатку. Але ми майже не спілкувалися, років десять уже.
Оксана підвелася, пішла на кухню. Конверт лежав на столі немов кпив із її вагань.
— Мамо, та варто відкрити? — Микола взяв конверт. — Чи стане гірше від правди?
— Гірше буває різне, — пробурчала мати. — Раптом там якісь зобов’язання, її борги. Чи ще щось. Не треба мені проблем.
— А раптом навпаки, щось добре? — Микола вже збирався розкрити конверт, але мати спинила його жестом.
— Постривай. Дай подумати.
Але думати було ні про що. Тітка Софія Володимирівна була Оксані двоюрідною сестрою. Виросли разом у дворі, але життя давно їх розвело. Софія поїхала до столиці після інституту, там вийшла заміж, працювала у науковій установі. Дітей не мала, чоловік помер давно. А Оксана лишилася у рідному містечку, народила Миколу, рано поховала чоловіка, вчителювала у школі.
Востаннє бачилися на похоронах діда, років десять тому. Тоді Софія здалася їй чужою, столичною пані у дорогому пальто, що з висока дивилася на провінційну родину.
— Гаразд, відкривай, — вирішила Оксана. — Але якщо там лихо, я ж казала.
Микола акуратно вскрив конверт, вийняв кілька аркушів. Перебіг очима перші рядки й не стримав свисту.
— Мамо, тут написано, що тітка Софія заповіла тобі квартиру у Києві.
— Що? — Оксана мало не впустила чашку. — Яку квартиру?
— Двокімнатну, у центрі. І ще тут банківський рахунок… — Микола перегортав сторінки, очі розширювалися. — Мамо, там досить серйозна сума.
Оксана сіла на стілець, ноги раптом зватулилися.
— Не може бути. Ми ж майже не спілкувалися. За що мені це все?
— А ось лист від неї. Від руки. — Микола простягнув матері невеличкий листок.
«Оксанко, якщо ти читаєш ці рядки, мене вже немає. Знаю, ми віддалилися, і провина багато в чому моя. Увесь час гадала, що попереду ще сила часу, що встигну нагладити стосунки з рідними. Але час має звичку несподівано закінчуватися. Хочу, щоб мій дім дістався тобі. Ти завжди була щирою, жила для інших. Пора подумати і про себе. Твоя Софія».
Оксана перечитувала листа кілька разів, не вірячи очам. Сльози самі котилися по щоках.
— Як же так виходить? — прошепотіла вона. — Вона пішла, а я навіть не знала. Не була на похоронах, не провела…
— Мамо, не звинувачуй себе. Звідки ж ти знати могла? — Микола обійняв матір за плечі. — А раптом вона й не хотіла, щоб знали. Деякі люди вважають за краще йти тихо.
— Та чому мені? У неї ж були інші родичі, ближчі.
— Мабуть, не такі близькі, як ти гадаєш. А грижа важча, коли справжнє.
Оксана ще раз перечитала слова тітки Софії. «Пора подумати і про себе». Коли востаннє вона думала про себе? Ніби й ніколи. Спочатку доглядала бать
І з того дня, кожен ранок вона зустрічала світанок з вдячною посмішкою, знаючи, що найголовніше щастя — це сміливість відчинити двері до невідомого.
