— Зоріку, та як же це розуміти? — сусідка Ганна Михайлівна стояла на порозі з торбинкою й похитувала головою. — Чоловік у тебе є, чи ні? Вчора ж Богдана бачила, він із твоєї хати виходив, а зранку стріла його біля метро з якоюсь білявкою!
Зоряна зітхнула, відклала газету й запросила сусідку на кухню. Чай якраз збирався закипіти.
— Сідайте, Ганно Михайлівно. Усе не так просто. Так, Богдан — мій чоловік. Офіційно. Штамп у паспорті вже сім років. Але живемо окремо. Кожен у власнім помешканні.
— Окремо? — сусідка плюхнулась на стілець, виразно налаштовуючись на балачку. — Що це за сім’я така? Тоді навіщо заміж виходила?
Зоряна поставила перед гостя чашку, сіла навпроти. За вікном дрібним дощем стукало по жовтневому Подолу, каплі сповзали по шибці, як сльози. Саме в таку погоду сім років тому вони з Богданом подали заяву в РАЦС.
— З любові, звісно. Гадала, будемо жити, як усі нормальні сім’ї. Діти, хата під Києвом, спільне господарство. А ось і ні! — Зоряна гірко всміхнулась. — Через півроку зрозуміла: ми різні. Він обожнює галасливі тусовки, я — тишу. Він речами, як містять, усюди, я — лад люблю. Він може тиждень не митись, я — без душу й дня не можу.
— Та розірвіть це! — махнула рукою Ганна Михайлівна. — Чого ж мучитись?
— А ось тут найцікавіше. Розірватись не виходить. Квартира у нас спільна, приватизована ще до весілля. Покупали на двоє, платили напари. Богдан каже: якщо розірвемо, то, виходить, житло продавати, гроші ділити. А куди тоді? Знімати? Так ми вже не молоді, мені сорок три, йому сорок п’ять. Звідки ті гроші на оренду?
Ганна Михайлівна задумливо кивнула. Проблема зрозуміла.
— І що ж видумали?
— Ось що. Богдан лишився у нашій квартирі на Оболоні, а я купила маленьку однушку на Виноградарі. Недорогу, та свою. Плачу іпотеку, та зате ніхто мені не заважає. Він іноді заходить, якщо вдома сумно стає. Посидять, побалакаємо, як старі знайомі. А потім іде до себе.
— І довго так житимете? — сусідка цікаво розглядала Зоряну. Та виглядала стомленою, але спокійною.
— Не знаю. Поки влаштовує. Офіційно ми подружжя, документи не змінюємо, на роботі зайвих питань нема. А фактично кожен живе окремо.
Коли Ганна Михайлівна пішла, Зоряна довго сиділа біля вікна, допиваючи теплуватий чай. Дощ посилився, і в його шумі чулися голоси минулого.
Познайомились вони з Богданом на роботі. Він був тоді керівником відділу логістики, вона — головною бухгалтеркою. Високий, статний, з добрими очима й уїдливою посмішкою. Зоряна одразу відчула до нього симпатію.
— Зорічко,
А Мурка, немов зрозумівши її думки, щосили втерлася мордою об долоню, муркотіючи так голосно, що аж вібрував підлогу, і в цьому теплі, цій звичній тиші хати, де кожна річ лежала на своєму місці, вона остаточно переконалася – це був не компроміс, а вибір, що її робив справді щасливою кожного нового дня.
