Віра Петрівна оцінювала свій вигляд у дзеркафі, підправляючи сизий костюм. Сьогодні Оленці стукнуло тридцять. Перший з восьми років день народження доньки, який вони святкували разом.
— Мам, ти ж готова? — голосно покликала Оксана з передпокою. — Авто вже під’їхало.
— Йду, йду! — відгукнулась Віра Петрівна, але й далі стояла перед дзеркалом.
Як же змінилася Оленка за ці роки… Колі носила лише джинси та кросівки, а тепер — витончені сукні та панчохи з підборами. Працює в якійсь європейській конторі, заробляє більш, ніж Віра Петрівна за все своє працювання. Та й заміж виходить за свого… як його… Олега.
— Мамо! — Голіс Оксани став нетерплячим.
Віра Петрівна зідхнула й попрямувала до виходу. На порозі стояла донька в карій сукні, з акуратною зачіскою та легеньким макіяжем. Гарна. Завжди була гарною, навіть коли в шістнадцять кинула школу і пішла з дому.
— Добре виглядаєш, — сухо промовила Віра Петрівна.
Оксана усміхнулась, але в очах промайнула тінь.
— Дякую. І ти також. Цей костюм тобі дуже личить.
Їхали машиною мовчки. Оксана дивилась у вікно, а Віра Петрівна думала, як усе могло б розгорнутися інакше. Якби донька тоді її послухала. Якби не зв’язалась із тим Сергієм, що був старший на двадцять років. Якби не поїхала з ним до Києва, покинувши все — школу, університет, майбутнє.
— А тож забула, що я радила тоді? — не втрималась Віра Петрівна. — Що добром не скінчиться. Що покине, як натішиться.
Оксана повернулась до матері.
— Мам, давай не будемо сьогодні. У мене свято.
— Та я й не збираюсь тобі свято псувати. Просто кажу, як було. Адже ж я мала рацію, чи не так?
— Так, мала. І що тепер? Хочеш, щоб я все життя каялась за дурість молодості?
Віра Петрівна замовкла. Чи хотіла вона цього? Не знала. Знала лише, що вісім років не могла спати спокійно, уявляючи, як її шістнадцятирічна дівчина живе невідомо де й з ким. Як телефонувала у поліцію, у лікарні, шукала через знайомих. Як отримала перший лист лише за півтора року — коротенький записочок, що Леночка жива й здорова.
Ресторан виявився дорогим і стильним. За довгим столом уже сиділи гості — колеги Оксани, кілька подруг, наречений Олег з батьками. Всі ввічливо встали, коли з’явилась Віра Петрівна.
— Знайомтесь, це моя мама, — представила Оксанаса.
Віра Петрівна кивнула всім разом і сіла на місце, що їй вказала донька. Поряд виявилась мати Олега — витончена пані літ п’ятдесяти п’яти у коштовній сукні.
— Яка ж у вас чудова донька, — тихо промовила вона. — Олежко день не бачить без неї. Каже, таких самостійних та цілеспрямованих дівчат тепер рідко зустрінеш.
— Самостійною вона стала рано, — відповіла Віра Петрівна. — Надто рано.
Мати Олега, мабуть, відчула напругу в голосі й перевела розмову на інше.
За столом було галасливо й весело. Оксана сміялась, розповідала якісь історії з роботи, приймала вітання. Віра Петрівна сиділа мовчки, іноді відповідаючи на питання сусідів, але переважно спостерігала.
Ось донька обіймає Олега, він щось шепоче їй на вушко, вона червоніє й сміється. Добрий хлопець, треба визнати. Працює лікарем, з гідної родини. Оксанасі пощастило. Але могла б вийти заміж раніше, і не за першого зустрічного, якби тоді послухалась матять.
— Окс, розкажи про весілля! — попросила одна з подруг. — Коли плануєте?
— Восени, — відповіла Оксана. — Хочемо весілля у вузькому колі, тільки найрідніші.
— А жити де будете?
— Олег придбав помешкання в новобудові. Трьохкімнатне, з гарним ремонтом. Та й мрія, а не квартирка!
Віра Петрівна мимоволі згадала свою д
Валентина Петрівна лягла спати, вирішивши, що якщо серце поки не вміє забути стільки болю, то принаймні тримати поранену дочку в обіймах вона вже буде вміти.
