Залишившись без батьків у шість років.

Я осирітів у шість років. Ми вже з сестренкою були дві дівчинки, а мама народжувала третю. Пам’ятаю, як мама кричала, як зібралися сусідки, плакали, як вщух мамин голос…
Чому ж не покликали лікарів, не відвезли маму до шпиталю? До сьогодні не розумію. Чому? Так далеко було до села? Заметило дороги? Так і не знаю, мала ж бути причина?
Мама померла при пологах, лишивши нас двох і новонароджену Мар’янку. Тато після смерті мами зовсім занімів, родичів у нас тут, у Карпатах, не було, усі на Заході, допомогти татові справитися з нами було нікому. Сусідки порадили татові негайно одружитися. Не минуло й тижня після маминих похоронів, а він вже збирався до шлюбу.
Люди підказали татові посвататися до вчительки, казали, жінка добра. Тато й пішов. Посватався — і отримав згоду. Мабуть, сподобався їй? Молодий він був, статній — це точно. Високий, стрункий, очі чорні-чорні, як ніч. Задивитися можна було.
Отож, привів тато майже ввечері наречену на оглядини. «А я вам нову маму привів!» Мене така злість обгорнула, гірко мені стало. Щось погане дуже вчулося в цьому моїм дитячим серцем. У хаті ще пахло мамою. Ми досі ходили у спідничках, пошитих її руками, а він нам нову маму вже знайшов. Тепер, через роки, я його розумію, а тоді просто возненавиділа його й наречену його впритул.
Що та жінка про нас подумала — не знаю, тільки зайшла вона до хати під ручку з татом. Обоє були трохи п’яні, а вона й каже нам: «Будете мамою звати — лишусь». Я молодшій кажу: «Вона нам не мама. Наша мама померла. Не клич!» Сестричка як заверещить, а я, як старша, виступила вперед. «Ні, не будемо! Ти нам не мама. Чужа!» «Ох, яка ж ви розмовна! Ну, тоді я з вами не лишусь». Вчителька за двері, а тато хотів за нею піти, та раптом на порозі завмер, не пішов. Постояв, голову похилив, потім повернувся, підійшов до нас, обняв і як заплаче навзрид, а ми теж давай верещати з ним. Навіть маленька Мар’янка у ліжечку захнюпала. Ми оплакували маму, а тато — кохану дружину, та й у наших сльозах горя було більше, ніж у батькових. Сирітські сльози — вони по всьому світу однакові, і сирітська туга за матір’ю на всіх мовах одна. Я тоді вперше й востаннє в житті бачила, як плаче тато.
Тато ще пробув з нами два тижні. Працював у ліспромгоспі — їхня бригада відходила в гори. Що ж робити? Іншої роботи в селі не було. Узявся тато з сусідкою сховатися, грошей їй залишив на їжу, Мар’янку відніс до іншої сусідки та подався в гори.
От ми й лишилися самі. Сусідка прийде, поснідаємо, піч затопить — і пішла. Своїх справ повно. А ми цілими днями самі вдома: і холодно, і голодно, і страшно.
Село почало гадати, як нам допомогти. Потрібна була жінка, щоб родину врятувати. Та не аби-яка, а особлива — щоб чужих діточок, як своїх прийняла. А де таку знайти?
З розмов довідалися, що далеко у зносини нашої односельниці є молода жінка, яку чолов
Тієї доленосниці заночувала вона у нас, а згодом залишилася назавжди, ставши нашою другою матір’ю, котра впорядкувала наш хаотичний світ.
Я стала фельдшеркою-акушеркою, рятуючи життя інших матерів, немов намагаючись загоїти безодню втрати, що розколола моє дитинство навпіл.