Грудень якось холодно почався. Я завжди знаю, що в нашому будинку діється: хто повертається пізно, хто свариться, кому на комунальні не вистачає. А про сусідку з п’ятого поверху — нічого.
З’явиласься вона непомітно. Пам’ятаю, після смерті старого Сидора Івановича квартира п’ятдесят третя довго пустувала. Небожа зі Львова інколи приїжджали, речі розбирали, потім продали. А кому — невідомо.
«Маклери, мабуть, перепродадуть», — казала сусідка Ганна Сергіївна біля поштових скринь. «Зараз це модно — квартири як картопля на ринку».
Та швидко зрозуміли — там хтось оселився. Помічала за тиху музику зверху й цокіт підборів на сходах. Саме підборів — не шльопанців чи кросівок. У нашому домі такої розкоші ніхто не дозволяв.
Перший раз побачила нову сусідку випадково. Визирнула у вічок, почувши голоси на сходовому майданчику — й остопіла. На порозі протилежної квартири стояла висока жінка в елегантному бежевому пальті. Волосся в акуратному пучку, у руках білі троянди.
«Дякую вам велике», — казала незнайомка чоловікові у строгому костюмі. «Обов’язково передам».
Він кивнув щось несолодко й пішов до ліфта. А вона стояла, дивилась на квіти, зітхнула тихесенько й зникла у квартирі.
«Ганно, ти нову сусідку бачила?» — запитала я подругу наступного дня на лавочці у дворі.
«Яку нову?»
«З п’ятого поверху. В п’ятдесят третій тепер».
Ганна Сергіївна похитала головою:
«Не бачила. А вона молода?»
«Та не дуже. Років сорок п’ять-п’ятьдесят. Гарна така, доглянута. І одягається чемно, не як ми всі».
«Мабуть, заможна», — дійшла висновку Ганна. «Раз у центрі купила квартиру».
Я погодилась, та відчуття дивини мене не полишало. Заможні люди зазвичай не селяться у нашому старому домі з допотопним ліфтом й облупленою штукатуркою. Вони беруть квартири у новобудовах з консьєржем.
Помічала — до сусідки часто заходять гості. Завжди чоловіки з квітами. Різної доби — світком, увечері, удень. Одні пробули хвилин двадцять, інші затримувались на годину-півтори. Всі без винятку добре одягнені й впевнені.
«Може, художниця?» — припустила Ганна Сергіївна, коли я поділилась спостереженнями. «Чи музикантка? У них купа знайомих».
«Художниця з такими грішми?» — скептично хмикнула я. «Ти бачила багатих художників?»
Ганна знизала плечима: «Малоімовірно».
Цікавість зростала щодня. Виходила до сміттєпроводу, коли чула кроки на сходах. Та сусідка ніби розчинялася у повітрі. То дуже тихо ходила, то відчувала пильнування й уникала зустрічей.
Розгадка знайшлася несподівано. Поверталась із поліклініки після черги до терапевта. Настрій був гірше некуди — лікар нічого путнього не сказав, лише направлення на аналізи виписав. У ліфті зустріла ЖЕКівського слюсаря Генку.
«Здоров, Маріє Петрівно», — привітався він, тримаючи ящик з інструментами.
«Куди це, Геннадію?»
«На п’ятий, кран лагодити. Заявка надійшла».
Я зацікавилась:
«У п’ятдесят третю?»
«Угу. Там тітка цікава. Завжди чаєм частує, печивом. І платить понад тариф, між іншим».
«Та невже? А що за людина?»
Генка почухав потилицю:
«Гарна жінка. Ввічлива, культурна. Лиш завжди сумна щось. І живе одна, ніколи в неї нікого».
«Як одна? Та ж чоловіки до неї постійно ходять!»
Слюсар подивився здивова
Я довго сиділа біля вікна, розуміючи тепер, як мало ми справді знаємо про людей, що живуть поруч, і як важливо іноді просто запропонувати підтримку без зайвих розпитувань та припущень.
