Три жінки в одній кімнаті
Марія Степанівна дивилася на документ про розселення з таким виразом обличчя, ніби тримала у руках вирок. Крихітна кімната в гуртожитку технікуму — її новий прихисток після сорока років життя у власній квартирі. І не просто кімната, а кімната на трьох викладачок.
— Ну й де я там буду свої речі зберігати? — зітхнула вона, звертаючись до завгосп Іванчука, добродушного дідуся з рясними сивими вусами.
— Маріє Степанівно, голубко, а що робити? — розводив руками Іванчук. — Гуртожиток тріщить по швах, ремонт у викладацькому крилі затягнувся. Самі бачите — дах тече, проводка стара. Будівельники обіцяють до кінця вересня все поправити. Адміністрація вирішила тимчасово підселити вас до Надії Петрівни та Ганни Миколаївни.
Марія Степанівна лише похитала головою. У свої п’ятдесят сім вона не думала, що доведеться знову ділити з кимось житло. Після розлучення квартира дісталася колишньому чоловікові — прописка в нього була раніше. А в неї залишилася лише робота — викладання літератури в технікумі маленького містечка. Зарплати ледь вистачало на оренду, і коли директор запропонував місце в гуртожитку, довелося погодитися.
— Ось ключі, — Іванчук простягнув зв’язку. — Третій поверх, кімната триста дванадцять. Надія Петрівна та Ганна Миколаївна вже знають про ваше підселення.
З важким серцем Марія Степанівна взяла ключі й поплелася до ліфта. У руці валіза з найнеобхіднішим, речі тимчасово прихистила сусідка по колишній квартирі.
Кімната виявилася… не такою вже маленькою, як вона боялася. Старий добротний меблі радянських часів: три ліжка, три тумбочки, велика шафа, письмовий стіл біля вікна. Два ліжка вже були зайняті — акуратно застелені, з різними покривалами. На одному — синє в квіточку, на іншому — бордове з китицями.
— Ви, мабуть, Марія Степанівна? — почувся голос за спиною.
У дверях стояла літня жінка з акуратною сивиною та сталевими окулярами на тонкому носі. Строгий костюм і постава видавали у ній викладачку зі стажем.
— Так, — Марія Степанівна простягнула руку. — А ви?..
— Ганна Миколаївна, викладачка математики. Тридцять два роки в технікумі. — Потиск руки був сухим і коротким. — Ваше ліжко біля вікна. Шафу поділимо на трьох, вам — ліва секція. Графік користування душем на дверях, не запізнюйтеся — гарячу воду дають за розкладом.
Марія Степанівна кивнула, почуваючись першокурсницею.
— А де Надія Петрівна?
— У їдальні сьогодні чергує, — Ганна Миколаївна стиснула губи. — Вона хімік, дуже… своєрідна особа. Любить рано вранці голосно слухати радіо та сушити трави. Від запаху не сховаєшся.
«Почалося», — подумала Марія Степанівна, розпаковуючи валізу. Ладити з двома незнайомими жінками її віку, зі своїми звичками й характерами, буде нелегко.
З Надією Петрівною вона познайомилася ввечері. Повна жвава жінка з пофарбованим у рудий колір волоссям буквально влетіла в кімнату з пакетами, повними яблук.
— Дівчата, дивіться, що у мене! З дачі привезла, смакуйте! — Вона помітила Марію Степанівну й схвильовано скрикнула: — Ой, ви вже приїхали! Надія Петрівна, будемо знайомі!
Вона енергійно потиснула руку новій сусідці.
— Яблучко?
— Дякую, — Марія Степанівна взяла червоний плід, хоча апетиту не було. — Дуже приємно познайомитися.
— Надю, прибери свої трави з підвіконня, — одразу втрутилася Ганна Миколаївна. — Тепер нас троє, місця мало.
— Ганнусю, не бурчи, — махнула рукою Надія Петрівна. — Місця всім вистачить! Маріє Степанівно, ви літературу викладаєте, так? Я чула! Кажуть, ви вірші прямо на уроках пишете?
Марія зніяковіла:
— Іноді, щоб студентам було цікавіше сприймати матеріал…
— Чудово! — скрикнула Надія Петрівна. — А от у мене руки, бачите?
Вона простягнула долоні, вкриті дрібними опіками від хімічних реактивів.
— Професійне, — усміхнулася вона. — Зате мої студенти знають: хімія — пані серйозна!
Ганна Миколаївна хмикнула, демонстративно відкриваючи товсту книгу. Здавалося, тиша й порядок були для неї важливіші за все на світі.
— Дівчата, чаю? — запропонувала Надія Петрівна, дістаючи електричний чайник із тумбочки.
— Я, мабуть, відмовлюся, — відповіла Ганна Миколаївна. — Перевірка зошитів.
Марія Степанівна несподівано для себе погодилася:
— З радістю вип’ю чаю.
За чаєм Надія розповідала про свій сад, про онуків, про те, що директор технікума колись вчився у неї, а тепер — начальство. Говорила багато, але якось від душі, без напруги, і Марія відчула, що стреси першого дня поступово відпускають.
Перший місяць Марія Степанівна звикала до нового розкладу. Ранкові черги в душ, вечірнє ділення простору, неВрешті-решт вони зрозуміли, що справжній дім — це не стіни, а люди, які роблять будь-яке місце теплим.
