*** Щоденник ***
Сьогодні востаннє – таке рішення.
Сонце заходило за гори за вікном нашої хати в Ірпені, коли Оксана тримала в руках стару, потерту пензлю. Ще недописаний пейзаж – червоне небо з жорсткими чорними мазками – стояв на мольберті.
– Я йду, Дмитре. Не намагайся мене зупинити, – голос дзвенів рішучістю.
Він засміявся, але в сміху була злість. – Йдеш? Куди? До своїх фарб? Ти ж без мене – ніщо, Оксано. Хто тобі взагалі потрібен із твоїми мазками?
Я дивився на неї. На ту, що колись обіцяла йому бути поруч. А тепер обличчя Дмитра, таке знайоме, здавалося чужим, спотвореним зневагою. Вона глибоко вдихнула й вийшла, хлопнувши дверима. Вітер зірвав з її голови стрічку, а в грудях палало нове почуття – свобода.
***
Ранок у нашому містечку пах свіжоскошеною травою та димом із сусідніх печей. Оксана прокинулася від співу горобців і звично глянула на порожній мольберт у кутку. Він дивився на неї німим докором, ніби старий друг, якого вона зрадила.
– Доброго ранку, сонце, – увійшов Дмитро, вже в випрасуваній сорочці, пахнучи дорогим одеколоном. – Сніданок готовий, швидше. Мама чекає нас на обід.
– А виставка? – вона підвелася, поправляючи розкуйовджене волосся.
– Яка ще виставка? – він нахмурився. – Оксанко, в нас купа справ. Може, іншим разом?
Вона кивнула, ковтаючи розчарування. Як завжди: «потім», «не зараз», «іншим разом». Її мрії танули в його планах, ніби акварель під дощем.
***
Дитинство Оксани минуло в селі під Житомиром, де мистецтво вважали марнотратством. Мати, втомлена змін на ткацькій фабриці, казала: «Малюнками сита не будеш». Батько лише знизував плечима, коли вона показувала йому свої ескізи.
Єдиною, хто вірив у неї, була вчителька малювання, Марія Іванівна – жінка у яскравих вишиванках із добрими очима. – В тебе дар, Оксано. Не дай нікому його вбити.
***
– Оксано, де ти? – Дмитро вирвав її з думок. Вона стояла біля плити, помішуючи борщ, а в голові кружляли образи нерозмальованих полотен.
– Я тут.
– Добре. Я на годину в офіс. До речі, – він глянув на плиту. – Мама знову питала про дітей. Може, вже пора?
У горлі став ком. Діти? Вона б любила їх, але що тоді з її мріями? Ніби хтось замкнув її у клітці, а ключ кинув у Тетерів.
– Дмитре, якщо я почну знову малювати? – спитала вона.
Він обернувся, губи викривилися. – Серйозно? Це дитячі витівки. Краще подумай про вечерю.
Тієї ночі, коли Дмитро заснув, вона знайшла його телефон. Листування з якоюсь «Даринкою»: «Кинеш свою сіру мишу?», «Приїжджай». Серце стислося.
***
Наступного дня вона зустрілася з подругою Наталкою в кав’ярні «Під липою».
– Він зраджує, – голос тремтів.
– Кидай його! – Наталка вдарила долонею по столу. – Пам’ятаєш, якою ти була, коли малювала? Поверни себе!
Ввечері Оксана дістала старі фарби. Запах олії й скипидару здався знаком з минулого. Вперше за роки руки не тремтіли.
***
Виставка у міському будинку культури. В залі пахло деревом і лаком. Раптом – знайомий голос:
– Оксано?! – Марія Іванівна, тепер у жюрі, дивилася на її роботи. – Це чудово. В них є душа.
Дмитро, побачивши вдома пензлі, загримів:
– Знову за своє? Краще б вечерю зварила!
– Моє життя – це я, – сказала вона вперше.
***
Коли вона йшла із валізою, він ревів:
– Ти без мене – ніщо!
Але в її новій студії, де вікна дивилися на річку, вона малювала заходи, які пам’ятала з дитинства.
***
За місяць Дмитро зник із містечка з тією «Даринкою». А Оксана почала викладати малювання у школі мистецтв. Її картини продавалися. Нещодавно вона зустріла чоловіка – тихого, з добрими очима, що захоплювався її талантом.
Але головне – вона навчилася бути щасливою сама із собою. Пензлі, фарби, її небо – це ключі до її життя. І вона більше ніколи не віддасть їх нікому.
[Кінець запису]
*** Висновок ***
Іноді треба втратити все, щоб знайти себе. Мрії не вмирають – вони просто чекають свого часу.