Він не встиг посадити дерево. Я зробила це за нас
Оксана сиділа за старим дубовим столом у вітальні, тримаючи в долонях кишеньковий годинник чоловіка. Він був важким, з потертим сріблястим корпусом і тріснутим склом. Стрілки зупинилися на пів на шосту — час, який нічого не означав. Або означав занадто багато. Вона вертіла його в пальцях, наче намагалася оживити.
— Що ти приховував, Богдане? — прошепотіла Оксана, дивлячись на циферблат. — Ти завжди носив його, навіть коли він зламався. Чому?
Богдан помер три місяці тому. Серцевий напад, раптовий, як удар блискавки. Оксані було тридцять два, йому — тридцять п’ять. Вони щойно почали мріяти про майбутнє: про дітей, про подорожі, про маленький садок біля хати. Але час зупинився. Як цей годинник.
Оксана зітхнула й відклала його. Вона хотіла розібрати речі чоловіка, але кожен светр, кожна книга повертали її до нього. Годинник був останньою загадкою. Богдан ніколи не розповідав, звідки він. Лише казав: «Це важливо, Окс». І все.
Вона підвелася, підійшла до вікна. Їхня хата в передмісті тонула в осінньому листі. Сусідські діти ганяли м’яча, десь гавкав пес. Життя тривало, але для Оксани воно ніби завмерло.
— Годі, — сказала вона собі. — Треба жити далі. Хоч би заради нього.
***
Оксана не була з тих, хто легко здається. Перед шлюбом вона працювала флористом у міській квітниці, складала букети, які змушували людей посміхатися. Богдан жартував, що вона «приручає квіти». Він сам був інженером, мовчазним, але з теплими очима. Вони познайомилися випадково: Оксана впустила горщик з фіалкою біля входу в кав’ярню, а Богдан, який проходив повз, допоміг зібрати уламки.
— Не журися, квітка виживе, — сказав він тоді, посміхнувшись. — А от ти, здається, у шоці.
— Це мій найкращий горщик! — обурилася Оксана, але тут же розсміялася. Його спокій був заразливим.
Так почалася їхня історія. Через рік вони одружилися, купили хату в передмісті, завели кота на ім’я Вуглик. Мріяли про дитину. Але доля розпорядилася інакше. Півтора роки тому Оксана втратила малюка на п’ятому місяці. Богдан був поруч, тримав її за руку, мовчав, але його мовчання було голоснішим за будь-які слова. Вони не говорили про той біль, просто продовжували жити. А тепер його не стало.
Годинник лежав на столі, як нагадування про нерозказане. Оксана взяла його і рішуче пішла до дверей. У місті був старий годинникар, про якого Богдан колись згадував. Може, він знає, що з ним не так.
***
Майстерня годинникара була у вузькому провулку. Вивіска гласила: «Годинники і час. Ремонт». За прилавком сидів дід із густими бровами й добродушною усмішкою. Його звали Семен Петрович.
— Добрий день, — сказала Оксана, кладучи годинник на прилавок. — Він не йде. Можете полагодити?
Семен Петрович надів окуляри й уважно оглянув годинник.
— Гм, старовинна річ, — пробурмотів він. — Німецькі, початок двадцятого століття. Де ви його взяли?
— Чоловіка. Він… дуже ним дорожив.
Дід кивнув, наче зрозумів більше, ніж вона сказала. Він обережно відкрив задню кришку й нахмурився.
— Тут дещо є, — сказав він, дістаючи складений аркуш паперу. — Схоже, лист.
Оксана завмерла.
— Лист? Який лист?
— Не знаю, — знизав плечима Семен Петрович. — Але годинник не йде, бо механізм іржавий. Полагодити можна, але це займе пару днів. А лист… він ваш.
Він простягнув їй пожовклий аркуш. Оксана взяла його тремтячими руками, але не наважилася розгорнути.
— Дякую, — прошепотіла вона. — Я зайду за годинником пізніше.
***
Вдома Оксана довго сиділа з листом у руках. Кіт Вуглик терся об її ноги, муркотів, але вона не помічала. Нарешті, глибоко вдихнувши, вона розгорнула аркуш. ПоВона прочитала слова свого чоловіка, і раптом зрозуміла, що його любов ніколи не згасне — вона живе у кожному листку клена, у кожній дитячій усмішці на новому майданчику, у кожному тиканні годинника, який тепер ішов уперед.
