Він не встиг посадити дерево. Я зробила це за нас
Оксана сиділа за старим дерев’яним столом у вітальні, тримаючи в руках кишеньковий годинник чоловіка. Вони були важкими, зі стертим срібним корпусом і тріснулим склом. Стрілки завмерли на половині шостої — часі, який нічого не значив. Або значив надто багато. Вона крутила їх у пальцях, ніби намагалася оживити.
— Що ти приховував, Іване? — прошепотіла Оксана, дивлячись на циферблат. — Ти завди носив їх, навіть коли вони зламалися. Чому?
Іван помер три місяці тому. Інфаркт, раптовий, як удар блискавки. Оксані було тридцять два, йому — тридцять п’ять. Вони щойно почали мріяти про майбутнє: про дітей, про подорожі, про маленький садок за домом. Але час зупинився. Як цей годинник.
Оксана зітхнула й відклала їх. Вона хотіла розібрати речі чоловіка, але кожен светр, кожна книга повертали її до нього. Годинник був останньою загадкою. Іван ніколи не розповідав, звідки вони. Лише казав: «Це важливо, Оксю». І все.
Вона підвелася, підійшла до вікна. Їхній будиночок у передмісті тонув у осінньому листі. Сусідські дітлахи ганяли м’яча, десь гавкав пес. Життя тривало, але для Оксани воно наче завмерло.
— Досить, — сказала вона собі. — Треба жити далі. Хоч би заради нього.
—
Оксана не була з тих, хто легко здається. До заміжжя вона працювала флористом у міській крамниці, складала букети, які змушували людей посміхатися. Іван жартував, що вона «приручає квіти». Він сам був інженером, мовчазним, але з теплими очима. Вони познайомилися випадково: Оксана випустила горщик з фіалкою біля входу в кав’ярню, а Іван, що проходив повз, допоміг зібрати уламки.
— Не хвилюйся, квітка виживе, — сказав він тоді, посміхнувшись. — А от ти, здається, у шоці.
— Це мій улюблений горщик! — обурилася Оксана, але відразу ж розсміялася. Його спокій був заразливим.
Так почалася їхня історія. За рік вони одружилися, купили будиночок у передмісті, завели кота на ім’я Шматок. Мріяли про дитину. Але доля розпорядилася інакше. Півтора року тому Оксана втратила маля на п’ятому місяці. Іван був поруч, тримав її за руку, мовчав, але його мовчання було голоснішим за будь-які слова. Вони не говорили про той біль, просто продовжували жити. А тепер його не стало.
Годинник лежав на столі, як нагадування про нерозказане. Оксана взяла його й рішуче прямувала до дверей. У місті був старий годинникар, про якого Іван колись згадував. Може, він знає, що з ними не так.
—
Майстерня годинникаря знаходилася у вузькому провулку. Вивіска гласила: «Годинники та час. Ремонт». За прилавком сидів дід із густими бровами й добродушною посмішкою. Його звали Семен Павлович.
— Добрий день, — сказала Оксана, кладучи годинник на прилавок. — Вони не йдуть. Можете полагодити?
Семен Павлович надів окуляри й уважно оглянув годинник.
— Гм, старовинна штука, — пробурмотів він. — Німецькі, початок двадцятого століття. Де ви їх взяли?
— Це чоловіка. Він… дуже їх цінував.
Дід кивнув, ніби зрозумів більше, ніж вона сказала. Він акуратно відкрив задню кришку й нахмурився.
— Тут дещо є, — сказав він, дістаючи складений аркуш паперу. — Схоже, лист.
Оксана завмерла.
— Лист? Який лист?
— Не знаю, — знизав плечима Семен Павлович. — Але годинник не йде, бо механізм іржавий. Полагодити можна, але це займе пару днів. А лист… він ваш.
Він простягнув їй пожовклий аркуш. Оксана взяла його тремтячими руками, але не наважилася розгорнути.
— Дякую, — прошепотіла вона. — Я зайду за годинником пізніше.
—
Вдома Оксана довго сиділа з листом у руках. Кіт Шматок терся об її ноги, муркотів, але вона не помічала. Нарешті, глибоко вдихнувши, вона розгорнула аркуш. Почерк був Іванів — акуратний, з легким нахилом.
«Моєму малюку, якого я ніколи не побачу.
Пробач, що не зміг тебе захистити. Я обіцяв твоїй мамі, що ми будемо сім’єю, але життя вирішило інакше. Знаєш, я завжди хотів посадити для тебе дерево. Клен, як той, що ріс у мого діда. Він казав, що дерево — це життя, яке триває. Якщо ти читаєш це, значить, я не встиг. Але мама зробить це за мене. Вона сильна, моя Оксаночка. Бережи її, добре?
Твій тато, Іван».
Сльози котилися по щоках Оксани. Вона притиснула лист до грудей, наче могла обійняти Івана через ці слова. Він написав це після їхньої втрати, але не показав їй. Чому? Аби не бередити рану? Чи щоб залишити їй надію?
— Ти завжди все робив по-своєму, — прошепотіла вона, усміхаючись крізь сльози. — Гаразд, я посажу твій клен.
— Ти завжди все робив по-своєму, — прошепотіла вона, усміхаючись крізь сльози, — але тепер я знаю, що час, який ми з тобою втратили, цей клен віддасть у тисячах нових листочків.
