У СІМ’Ї РОЗЛАД, ТО Й ХАТІ НЕ РАД
— Ненавиджу його! Він мені не батько! Хай іде геть. Ми й без нього проживемо, — Ліза шалено злилася на вітчима.
А я не розуміла цього сімейного конфлікту. Чому б не жити злагоджено? Мені й на думку не спадало, які пристрасті клекотіли в цій родині.
…У Лізи була молодша сестра від матері — Оля. Оля — спільна донька матері та вітчима. Мені здавалося, що вітчим однаково ставився і до рідної Олі, і до прийомної Лізи. Але це лише зовнішній погляд. Насправді, Ліза ніколи не поспішала додому після школи. Вона розраховувала, коли піде на роботу її головний ворог — ненависний вітчим. Та якщо, не дай Боже, розрахунок виявлявся хибним, і вітчим ще був вдома, Ліза «виходила з берегів».
Вона шепотіла мені:
— Він удома! Настю, посидь у моїй кімнаті.
А сама демонстративно зачинялася у ванній і чекала, поки вітчим піде. Щойно він зачиняв двері, Ліза миттєво виходила з добровільного ув’язнення, полегшено зітхала:
— Нарешті пішов! Настю, тобі пощастило — ти з рідним татом живеш. А я от мучаюся. Сумно все це… — Ліза гірко зітхнула. — Ходімо, Настю, обідати.
Мати Лізи була вмілою господинею. У цій родині їжа була культом. Сніданок, обід, полудень, вечеря — все за розкладом, за калоріями, за вітамінами. Якби я не прийшла до Лізи в гості, завжди на столі була тепла страва. Усі каструлі й сковороди накриті рушником, чекаючи на їдаків.
Ще пам’ятаю, Ліза не любила сестру Олю, молодшу на десять років. Ліза ображала її, насміхалася, билася. Але згодом сестри стали нерозлийвода.
Ліза вийде заміж, у пари народиться донька. Пізніше вся їхня родина, крім вітчима, переїде на постійне місце проживання до Польщі.
…Через дванадцять років Ліза народить ще одну доньку. Оля залишиться старою дівою. Але вона всіляко допомагатиме Лізі у вихованні дітей. У далекій країні їхня родина стане ще міцнішою. З рідним батьком Ліза листуватиметься до самої його смерті. У нього була інша дружина. Ліза — єдина донька свого тата.
Хоча я виросла в повноцінній родині (з рідними батьком і матір’ю), всі мої подруги були без батьків. Тоді, в дитинстві, я не знала про їхні претензії до вітчимів. Але, як виявилося, їм жилося непросто.
У Іри мати та вітчим були затятими алкоголіками. Іра соромилася їх. Вона нікого ніколи не запрошувала в гості. Знала — вітчим лаятиметься, а мати його підтримає, ще й лусне по потилиці. Але, переступивши п’ятнадцятирічний рубіж, Іра сама вміла дати відсіч, тому вітчим і мати залишили її в спокої.
— Настю, запрошую тебе на день народження, — радісно повідомила Іра.
Я щиро здивувалася:
— До тебе додому? Мені якось страшно, Іро. Вітчим не вижене?
— Нехай тільки спробує! Годі, його влада надо мною скінчилася. Мама дала мені адресу рідного батька. Тепер він — мій захист. Тато живе недалеко. Приходь, Настю. Мама готується, метушиться, — Іра була впевнена в собі, як ніколи.
…Настав день шістнадцятиріччя Іри. Я приготувала подарунок, дзвоню у двері подруги.
На порозі стоїть урочиста Іра:
— Привіт, подруго! Заходь! Сідай за стіл.
Мати Іри та вітчим стояли біля столу. Я тихо, зі страхом, привіталася. Подружжя синхронно кивнуло у відповідь.
На святковому столі, застеленому потертою клейонкою, стояв плов у великій мисці, нарізаний хліб на тарілці та лимонад у гранчастих склянках. На склянках лежали хрусткі слоєчки. І все. Але було помітно, що Іра пишалася цими «святковими» стравами.
Боже, а чим же родина харчувалася в будні? Одразу згадався мій день народження. Моя мати стояла біля плити цілий день. Варила, смажила, пекла. Салати, м’ясо, риба, пироги, торт, сік, компот… Так, у кожній хаті свої поради.
Я, не показуючи здивування, із задоволенням з’їла плов із шматочком хліба, запила склянкою лимонаду. Слойку не вТепер, коли минули роки, я розумію, що кожна з моїх подруг пройшла свій важкий шлях, але всі вони знайшли в собі силу жити далі.
