У сімдесят років я зрозуміла: найжахливіше — не порожня хата, а будинок, повний людей, яким ти не потрібна.
— Знову не той хліб купили, — голос невістки Мар’янки прорізав повітря, коли я розкладала пакети на кухні. — Я ж просила бездріжжовий. Вже п’ятий раз кажу.
Вона театрально взяла батон і повертала його в руках, наче отруйну гусеницю.
— Мар’янко, забула, пробач. Забіглася.
— У вас завжди так, Наталіє Семенівно. А нам це їсти. У Данилка може бути алергія.
Вона кинула хліб на стіл з таким виглядом, ніби зробила мені ласку, не викинувши у смітник. Я ковтнула грудку, що підступила до горла. Моєму онукові Данилові шість років, і у нього ніколи не було алергії на звичайний хліб.
У кімнату заглянув син.
— Мам, ти мій синій светр не бачила?
— Бачила, Василю. Він у пранні, я вчора…
— Нащо? — він навіть не дослухав. — Я ж хотів його сьогодні вдягти! Ну, мам!
Він зник, залишивши мене з цим їдким «ну, мам», що в останній час боліло гірше за ляпаса. Я постирала його річ. Я подбала. І знову виявилась винною.
Повільно пішла до своєї кімнати, повз вітальню, де Мар’янка вже голосно розповідала подрузі, як «свекруха знову маячить». Сміх у трубці був таким же гострим, як і її слова.
Моя кімната — єдине безпечне місце у цьому великому, колись затишному будинку. Тепер він дзижчав, як вулик. Розмови, дитячий регіт, телевізор, хлопання дверей. Шумно. Людно. І до біса самотньо.
Я сіла на ліжко. Усе життя боялась залишитися сама. Боялась, що діти виростуть і розлетяться, а я сидітиму в порожніх кімнатах. Якою ж я була дурною.
Лише до п’ятдесяти п’яти років зрозуміла: найстрашніше — не порожні стіни, а будинок, де всій цій юрбі на тебе байдуже.
Ти для них — безкоштовний додаток. Жива функція, що постійно глючить. Подай, принеси, постирай, але лише так, як вони сказали. Крок вліво — і ти вже заважаєш, дратуєш, плутаєшся під ногами.
Ввечері спробувала ще раз. Син сидів за ноутбуком, насуплений.
— Василю, може, поговоримо?
— Мам, я працюю, не бачиш? — не відірвав очей від екрана.
— Я просто хотіла…
— Пізніше, га?
«Пізніше» так і не наставало. У них з Мар’янко було своє життя, свої плани, свої розмови. А я — фон. Як старий диван чи набридла лампа.
У двері постукали. Це був Данилко.
— Ба, почитай, — простягнув мені книжку.
Серце на мить затріпотіло. Ось він, мій промінь. Єдиний, кому я…
— Даниле! — на порозі вже стояла Мар’янка. — Я кому казала не турбувати бабусю? Іди, у тебе за розкладом планшет.
Вона забрала книгу і повела його за руку.
А я лишилася дивитися на зачинені двері. І тоді зрозуміла: більше не можу бути фоном. Щось має змінитися. Інакше я розчинюся в цих стінах, як примара.
Рішення прийшло не одразу. Воно дозрівало, поки я мила посуд, ходила до магазину і мовчки терпіла їхні уколЧерез рік я продала будинок, купила невеличку хатинку біля лісу, де кожен ранок починався не з докорів, а зі співу птахів.
