Одного дощового листопадового вечора в Києві ресторан “Царський Двір” був наповнений теплим світлом та вишуканими розмовами.
За одним із найелегантніших столів сиділа Олеся Бойко, відома українська дизайнерка одягу, скуштовуючи свою улюблену домашню ковбасу, розсіяно дивлячись у екран телефону.
Їй було 32 роки, вона володіла модною імперією й мала все, що можна купити за гроші — окрім внутрішнього спокою.
На вулиці, серед дощу й холоду, стояла десятирічна дівчинка у брудному, порваному одязі. Її блакитні очі затьмарив голод. Дівчинку звали Марійка, і вона не їла вже три дні. Зібравши сміливість, вона відчинила скляні двері й підійшла до Олесі, тремтячи.
— Вибачте, пані, — прошепотіла вона. — Можна те, що ви не доїли?
Олеся підняла погляд. У очах тієї дитини була глибока біль, але й щось невинне, що нагадало їй про те, що вона забула. Щось всередині неї зламалося. Без вагань вона відсунула стілець.
— Сідай поряд.
Офіціант запротестував, але Олеся не здалася.
Марійка обережно сіла й почала їсти, наче це була перша їжа в її житті. Між шматочками вона розповіла свою історію: батьки загинули, коли їй було вісім, її віддали до прийомної родини, де нею знущалися, а потім вона втекла, коли прийомний батько намагався її зґвалтувати. З того часу вона жила на вулицях Києва.
Олеся слухала з грудям, стиснутою від болю. Тій дівчинці потрібна була не лише їжа — їй потрібні були любов, гідність і дім. Вона вирішила забрати її до своєї пентхаусу в Печерську. Приготувала гарячу ванну, чистий одяг і ліжко з шовковими простирадлами.
Але найважливіше — вона дала їй те, що ніхто раніше не давав: повагу.
Тієї ночі Марійка запитала:
— Чому ви мені допомагаєте?
Олеся не знала простої відповіді. Вона лише відчула, що вперше робить щось справді важливе.
О третьій годині ночі Олеся прокинулася й зайшла до кімнати Марійки. Вона була порожня. На столі лежала записка:
— Дякую, але я не належу до цього красивого світу. Не хочу створювати вам проблем.
У розпачі Олеся обшукала все місто. Розклеїла оголошення, найняла приватних детективів, звернулася до поліції. Через п’ять днів їй подзвонили: маленьку дівчинку бачили під арками на Поштовій площі.
Там вона знайшла Марійку — хвору, брудну, тремтячу від гарячки. Олеся обійняла її.
— Я більше тебе не покину, малесенька. Ти найдорожче, що в мене є.
Марійку госпіталізували з пневмонією. Олеся не відходила від ліжка. Коли дівчинка прокинулася, вона запитала медсестру:
— Вона була тут весь час?
— А де ж ще?
Тоді Олеся вирішила усиновити Марійку. ДиТієї ж осені Олеся та Марійка разом заснували благодійний фонд “Світло надії”, щоб допомагати бездомним дітям знайти свій дім і любов.
