Чужий чоловік
— Ганно, вибач, мені треба їхати.
— Дружина дзвонила? Їдь, звісно. Я звикла.
Ганні щоразу було важко відпускати Богдана до дружини. Так хотілося, щоб він залишався на ніч. Вони б пішли до кав’ярні, потім дивилися кіно, загорнувшись у теплу ковдру. Вона зварила б смачну каву…
Але все це було лише у мріях. Богдан ніколи не приховува, що одружений, що має сина. Дружину не кохає, живе заради хлопця. Чекає, поки той закінчить школу, і тоді вже піде до Ганни.
Їй було байдуже на його дружину. Чому вона має думати про щастя якоїсь жінки? Ну, була родина, чоловік перестав любити — це ж видно по ньому, то не тримай його, відпусти. Просто Богдан добрий батько, не хоче травмувати сина своїм уходом.
Нічого, буде і на її вулицю свято. Через два роки син поїде вчитися, і тоді… Буде і ковдра, і кіно, і родинне щастя. Ганна мріяла народити доньку, свою копію.
Два роки проминули швидко. Вона чекала, коли ж він виконає обіцяне, але щоразу знаходились причини.
— Розумієш, у Насті мати сильно захворіла, вона забрала її до нас. Не можу зараз, самій зрозумій…
Ганна зітхала і терпляче кивала. Скільки ще чекати? До пенсії?
Затримка. Невже? Купила тест. Дві смужки. Може, це й на краще… Треба до лікаря, нехай підтвердить.
Вона сиділа у жіночій консультації в кінці коридору, чекаючи своєї черги. Двері відчинилися, і з кабінету вийшла вагітна жінка з великим животом. Під руку її вів чоловік. Невже… Це ж Богдан. Що відбувається?
Вони вийшли на вулицю, не помітивши її. Ганна зайшла до лікаря.
— Дівчино, з вами все гаразд? Ви дуже бліда.
— Так, певно, гаразд. Просто перевіритись.
Лікар підтвердив вагітність і привітав її.
— Вік уже не той, народжувати першу дитину в 35 — пізнувато. Та це дрібниці. Ось нещодавно була пацієнтка, сорок років, син випускник, а вони з чоловіком вирішили доньку народити. Гарна родина, міцна, чого б і ні?
Ганна криво посміхнулась і не відповіла. В її голові крутився вихор думок. Як так? Навіщо він брехав, що піде, а сам зробив дитину «некоханій дружині»? Довго збирався приховувати? Що тепер робити?
— Лисичко, сьогодні не зможу приїхати, вибач…
— Авжеж, звісно. Я теж зайнята.
— Чим це?
— Іду з Іринкою до клубу. Набридло сидіти вдома.
— Який ще клуб, скільки тобі років? Мені не подобається ця ідея…
— Ну а в мене немає родини, маю право. Ти чужий чоловік, не маєш права мені казати.
Вона вимкнула телефон. От тобі й на — не можна їй до клубу. Має сидіти, як вірна собачка, і чекати господаря. А той буде робити дітей, виховувати їх і інколи заїздити до неї — за новими відчуттями. І так аж доти, поки не набридне.
Тільки зараз Ганна зрозуміла, у якій принизливій ролі провела ці роки. Все найкраще — дружині та синові, а вона так, запасний аеродром. І йому байдуже, що час іде, що їй треба народжувати, інакше буде пізно. Та нічого, тепер у неї буде власна дитина.
Богдан приїхав без попередження. Плакав. Розповів, що під час пологів дружини дитина померла — донька, хоча все було добре. Дружина збожеволіла від горя, і він не знає, що робити.
— Що робити? Бути з дружиною у цю важку хвилину. Богдане, це ваше спільне горе. Не розумію, навіщо ти їздив до мене, якщо у вас все було гаразд? Навіщо брехав?
— Це мене Бог покарав, забрав доньку через тебе…
— Не неси дурниць. У всьому винен лише ти. Брехав дружині, мені, собі… Будь хоч зараз чоловіком — іди до неї.
— Розумієш, я люблю вас обидвох. Кожну по-своєму. І не можу бути тільки з однією…
— Годі, Богдане. Іди й більше не приходи.
Вона замкнула двері й розплакалась. Їй було шкода і себе, і дружину Богдана, що втратила дитину. Скоро Ганна сама стане матір’ю й уявляє, як це боляче.
Богдан дзвонив кілька разів, приїжджав п’яний, але вона проганяла його. Він так і не дізнався, що Ганна народила сина — його сина. Записала на своє прізвище, а у графі «батько» поставила прочерк. Син Ярослав вийшов схожим на Богдана… чужого чоловіка.
Як показують цифри, лише десять відсотків чоловіків йдуть від дружин до коханок. І близько половини потім повертаються назад. А скільки жінок так і не дочекалися, коли одружений чоловік розлучиться та одружиться з ними, як обіцяв…
