**Щоденниковий запис**
У село приїхала нова родина. Якраз добудували нову школу. Старий директор пішов на пенсію, приїхав новий — Тарас Васильович із дружиною, вчителькою математики, та донькою Олесею, п’ятнадцятирічною.
Олеся зовсім не була схожа на місцевих дівчат — через це всі хлопці обертали на неї очі, а місцеві дівчата злісно шипіли. Приїжджа була завжди охайна, з туго заплетеною косою, черевики вичищені. Навіть восени, коли по селу — справжнє болото, вона встигала вимити їх у калюжі, перш ніж увійти до школи.
— Олесі більше нічим зайнятися, у воді бавиться, — сміялися з неї селянки, в яких чоботи були брудні. Але потім і вони почали мити своє взуття — адже бачили, що хлопцям подобається акуратна Олеся.
У селі жив Микола, йому вже шістнадцять. Високий, ставний, працьовитий — після восьмого класу покинув школу. Працював разом із чоловіками: косили сіно, складали стоги — а в нього вони виходили такі вмілі, що жінки тільки дивувалися.
З дівчатами ж у Миколи була слабкість. Ще з чотирнадцяти він міняв їх, як рукавички, а вони й не відмовляли — хлопець був гарний. А з шістнадцяти вже й під стогами кохався. Тепер йому сімнадцять.
— Ну й Микола, гуляє наліво й направо, — говорили про нього односельці, а він лише посміхався.
Але все змінилося, коли він уперше побачив Олесю. Вона йшла з матір’ю до крамниці — вся така витончена, немов не з села.
— Що це за диво таке? — здивувався Микола і спитав у свого друга, рудого й веснушчастого Юрка.
— Та це ж новенькі. Батько — директор школи, а це Олеся й її мати, вчителька математики.
Ось тоді Микола й загинув. Забув про всіх дівчат, ніби ніколи й не дивився на них, ніби вперше закохався. Навіть заплющив очі, коли побачив її — було в Олесі щось легке, неземне, і його бурхлива душа здригнулася.
Він розумів, що вона ще дитина, тому не підходив, лише спостерігав здалеку. Та в селі всі знали: Микола закоханий.
Минула осінь, наступила зима. Річка вкрилася льодом, хлопці вийшли ковзатися. У всіх були прості ковзани «снігурки» — прив’язували їх до валянок і ганяли по льоду. Дівчата не вміли.
Але тут сталося диво. На лід вийшла Олеся — у справжніх ковзанах, у чоботях. Як вона ковзалася! Діти з берега дивилися, роззявивши роти, як вона виписувала фігури, кружляла на одній нозі.
— Нічого собі Олеся витворяє! — дивувалися старші хлопці.
Микола не бачив, як вона вийшла на лід — повертався з роботи.
— Рятуйте! — почув він крики біля річки. Не роздумуючи, кинувся туди.
Біля протилежного берега хтось плив у ополонці. Річка неширока, але треба було пробігти по льоду.
— Олеся тоне! — кричали діти.
Микола зрозумів: вона не знала, що там бив джерело й лід був слабкий. Не думаючи, кинувся рятувати, скинув на лід свій кожух, побачив її перелякані очі. Повзком дістався до ополонки, а вона, ламаючи лід руками, трималася останніми силами.
— Я б хоча жердину взяв! — мелькнуло в нього, і він зняв ремінь, кинув один кінець їй.
Вона вчепилася, а він витягнув її, доповз до середини річки, потім взяв на руки, мокру й тремтячу, і відніс додому.
У селі всі вже знали про порятунок. Чутки розносилися з хати в хату, обростаючи подробицями. Але якими б вони не були, ввечері до Миколи прийшла мати Олесі.
— Миколонько, дякую тобі, — казала вона, принесла гостинців. — Олеся веліла, щоб ти прийшов до нас. Лежить із температурою.
Він пішов. Олеся лежала у ліжку, побачивши його, слабко посміхнулася й простягнула гарячу руку.
— Дякую, Миколо. Якби не ти, —
