Зустріч із рідними
Степан на час хвороби матері перебрався до неї в квартиру. Вони з дружиною живуть на околиці міста у своєму двоповерховому будинку. Виростили доньку й сина, їм уже по п’ятдесят шість, мають двох онуків.
На життя Степан не скаржиться — батьки були гарні, його одного й любили, і пестили. Із дружиною Соломією пощастило — жінка спокійна та любляча. Син одружився та живе з дружиною й донькою у їхньому будинку. Місця вистачає усім.
«Сонечко, будимо будувати будинок великий, сподіваюсь, що Мишко з нами лишиться, хоч і одружений», — казав він дружині, коли збиралися будувати. «Донька, мабуть, вилетить із рідного гнізда, дівчата ж такі…»
Звели двоповерховий дім із льохом. У саду росли й яблуні, і сливи, і навіть виноград. Соломія була гарною господаркою, обожнювала копатися в городі — земля тут родюча, усе палко проростає. Особливо любила квіти, тож улітку двір був немов у райському цвіту.
Так і сталося. Донька закінчила коледж, вийшла заміж і подалась із чоловіком у його рідні краї. А син лишився з батьками.
Галина — мати Степана — захворіла. Після смерті чоловіка не могла прийти до тями, день-у-день слабшала, аж поки не настав момент, коли вона промовила синові:
«Степанку, доведеться тобі пожити зі мною тут. Чую, що не залежуся я довго, не затримаюся на цьому світі, батько твій там мене чекає. Не можу встати, от до чого дожила…» — з її очей котилися сльози.
«Мамо, не плач, звісно, я не лишу тебе саму в хаті. Сам бачу — навіть чашку втримати не можеш», — пообіцяв син та, кинувши всі справи, перебрався до матері.
Галині було вісімдесят сім, і, відчуваючи, що кінець близько, вона покликала Степана. Він сів на стілець біля ліжка. Степан був прикладним сином — хотів провести матір гідно. Вчасно давав ліки (хоч вони вже й не допомагали), кликав лікаря, годував з ложки.
«Степанку, чую — скоро проведеш мене в останню путь, — промовила Галина, зупиняючись, бо не ставало сили. — Сину, хочу розкрити тобі родинну таємницю, яку ми з батьком довгі роки берегли. Домовилися тоді ж — хто з нас останнім піде, той і розкаже».
Галина втомилася, витирала піт із чола худими руками. Замовкла, важко дихаючи. Потім знову заговорила:
«Для тебе це буде несподіванкою, але не сердься на нас… Я не маю права забирати цю таємницю з собою. Ох, сину, як тобі сказати… Ти, Степанку, нам не рідний…»
Побачивши на обличчі сина шок, вона продовжила:
«Звісно, ти нам син, рідніший за рідного. Ми тебе любили, ти сам це знаєш — усе в житті робили для тебе. Ти був нашим скарбом. Виростили, вивчили в інституті, допомогли з будинком, одружили. Ти наш найдорожчий син, це безперечно. Але…»
У хаті стояла мертва тиша. Степан не міг опам’ятатися, а Галина теж відпочивала після сказаного — їй було важко.
«Мамо, як так?» — запитав Степан, але вона поглядом дала зрозуміти — ще не все.
Зібравшись із силами, Галина тихо проговорила:
«Ми взяли тебе на виховання із села, звідки рідСтепан, вислухавши матір, мовчки схопився з місця та вибіг на вулицю, де його чекав теплий весняний дощ, що здавався єдиним, хто по-справжньому розумів його болісне «От як воно…».
