**Відтінки щастя**
— О, привіт, друже, — промовив Олег, впускаючи до хати Івана — друга дитинства, що мешкав у місті.
— Здоровенькі були, — обійняв його Іван. — Давненько не бачилися. Минуло чотири місяці з похорону моєї бабусі, хотів приїхати раніше, та не виходило. Взяв відпустку — вирішив у селі відпочити.
— Гарна думка. Будемо їздити на рибалку до лісового озера, або на річку, пам’ятаєш, як у дитинстві? — радісно говорив Олег.
Завжди підтримував його. Друзі дитинства, разом бігали сільськими вулочками, купалися в річці, вигадували шкодили, вчилися в одній школі. Іван завжди був жвавішим і винахідливішим, Олег — надійним і вірним.
— Ти сам? Де ж твоя дружина? — спитав Іван.
— Пішла до крамниці, зараз повернеться. Вона у мене справжня господиня — смачно готує, годує, як на забій, — хвалив свою жінку Марію.
Побралися вони шість років тому, але дітей поки не було. Ходили разом до районної лікарні, та лікарі казали — все гаразд, треба чекати, так буває.
Олег виявляв свою любов щедріше: піклувався, допомагав у всьому, не дозволяв носити важке. Селянки навіть позаздрили Марії — хто з добрим серцем, а хто й із чорною заздрістю.
— Пощастило ж Марійці. Олег мало що на руках її носить, не п’є, кохає.
Сама Марія жила в своє задоволення — міняла наряди, вела господарство, лише інколи набігала туга, коли дивилася на сусідських діточок. Працювала бухгалтеркою у сільській раді.
Про дітей вони не говорили, але Олег часто думав:
— Народиться дитина — ще ближчими станемо.
Він відчував невидимий холодок від дружини. Марія ж справді відчувала його любов, але іноді їй навіть ставало душно від такої турботи.
— Добридень, — почув Іван ніжний голос Марії й обернувся.
Перед ним стояла вона з чорною торбою в руках, щойно прийшла з крамниці. Олег підбіг і забрав торбу, відніс до кухні.
— Привіт, — весело промовив Іван, мимоволі милуючись стрункими ногами Марії та світлими кучерями. — Я Іван, друг дитинства Олега.
— Щось я не чула про такого друга від тебе, — звернулася вона до чоловіка.
— Він у місті живе. Кілька місяців тому померла його бабуся, вона жила на тому кінці села, може, пам’ятаєш бабусю Ганну. Ти ж не місцева, тому й не знаєш його.
— Ага, пам’ятаю. Оце її онук. Іванко, власне, городянин, після школи одразу поїхав.
— Все вірно, — усміхнувся Іван.
— Гаразд, Марієчко, ми підемо прогуляємося, поки ти тут щось приготуєш, — сказав чоловік, і вони вийшли з хати.
Сьогодні вихідний, а з понеділка у Марії відпустка. Початок вересня, осень вступала у свої права — листя жовтіло, павутинки літали у повітрі, а десь далеко вже кружляли перші журавлі.
Стол накрили у дворі під навісом. У таку погоду сидіти в хаті не хотілося. Повернулися чоловік із другом, сіли за стіл.
— Іванку, як же я радий, що ти приїхав! Нарешті відпочинемо на рибалці. Приїжджай частіше. Разом корови пасли, по чужих городах за яблуками лазили, а тепер ти став городянином.
— Та годі, народився ж тут, моя мала батьківщина тут, — похлопав він Олега по плечу.
Марія дивилася на двох друзів, що згадували минуле, жартували й сміялися, і щиро дивувалася чоловічій дружбі. Згадавши про пиріг у печі, схопилася й незабаром повернулася з ним, розрізала.
— Ну смакота! Ніколи такого пирога не їв, — захоплено сказав Іван. — Маріє, ну ти й майстриня!
— Тааак, моя дружина дуже смачно готує, — хвалився Олег. — Ось годувала мене…
Дружньо сміялися, пили вино.
Сиділи довго, вже стемніло, Марія ввімкнула світло. Дивлячись на них, вона думала:
— Добре, що мій Олег не такий гарнюн, як Іван. Занадто він яскравий, жвавий, красномовний. Напевно, у місті жінок у нього — хоч відбавляй. Не дарма неодружений. Мабуть, скаче від однієї до іншої.
Засидівшись у друга, Іван пішов додому. З того дня він став частим гостем у Олега. Хоча той працював, але по вечорам вони встигали бачитися, а на вихідні вирушили на рибалку. Погода тішила — вересень був сухим і теплим. Спійману рибу смажили на вогні у дворі, заходили інші друзі, збиралася весела компанія.
На одній із таких посиденьок Марія зловила на собі погляд Івана — він дивився на неї інакше. Вона одразу зрозуміла: вона йому подобається. Вона знала, що гарна, але ж вона заміжня.
Стемніло. Марія згадала, що треба зачинити комору, і пішла за хату. Замкнувши двері, обернулася — і натрапила на Івана.
— Ой, ти що тут робиш?
— А ти що? Місяць милуєшся?
— Не до місяця мені, комору забула замкнути. А ти курити вийшов?
— Ні, я пішов за тобою, — відверто сказав Іван. — Подобаєшся ти мені… Закохався
