Коли Мар’яна закінчувала дев’ятий клас, вона вже була справжньою красуньою — стрункою, статною, і багато хлопців, навіть старші парубки, не могли пройти повз, не зиркнувши на неї. У селі її батьків знали й поважали: мати Ганна працювала начальницею пошти, а батько Іван був сільським механіком. Будинок у них був великий, адже спочатку вони сподівалися на багатодітну родину, але народилася лише одна донечка — Мар’яна.
— Мар’яночко, — покликала мати, — вийди, будь ласка, розвіш білизну, щойно постирала.
— Зараз, мамо…
Стояла спекотна літня пора. Дівчина у легкому сарафанчику вийшла з хати з тазом білизни й підійшла до мотузки, натягнутої у дворі.
У селі всі знали цю гарну й жваву дівчину з впертим характером. До шістнадцяти років вона розцвіла, а тепер і сама вже озиралася на чоловіків з цікавістю.
— От так Іванова донька — за літо наче квіткою розквітла, — шепотіли між собою сусідки. — Не одного парубка з розуму зведе…
Мар’яна розвішувала білизну, коли раптом помітила Семена, який сидів на лавці під грушею і курив, не відводячи від неї очей. Це був друг її батька — Іван запросив Семена й Колю допомогти викласти плитку у саду. Сам Іван пішов у хату по квас, бо робітникам хотілося пити, а Коля ніс пісок у відрі.
Мар’яна кинула на Семена такий погляд, що той аж закашлявся від диму. Потім, ніби випадково, вигнулася, наче лань, і висіла велике рушник.
— Ну й Мар’янка, — подумав Семен, — крутиться тут переді мною, ніби навмисне…
Але дівчина й не думала зупинятися. Закінчивши з білизною, вона сіла поруч із ним, і Семену аж кров ударила у скроні.
— Що, дядьку Семене, спека сьогодні? — усміхнулася вона, нахиляючись ще ближче.
— Та-а-ак, Мар’янко, справді, пекло, — він витер піт, що виступив на лобі.
— Бачу, засмага у тебе гарна, — кокетувала вона.
— Це я від природи смуглявий, — відповів він, але в очах його грала гордість.
Потім він підвів погляд і, прижмурившись від сонця, мовчки сплеснув руками. Наче хотів сказати: «Годі, дівчинко, не доросла ще до таких ігор». Але Мар’янка не здавалася.
— А може, я за тебе заміж хочу? — раптом випалила вона.
Семен аж знітився, озирнувшись навколо.
— Та куди тобі заміж? Ти ж ще дитина! — відрубав він.
На вечерю він не залишився, відмовляючись через справи. Іван був здивований, а Мар’янка пішла до хати.
Семену було тридцять чотири, а він досі не одружений. Статний, з карими очима, сильними руками — багато дівчат у селі за ним сохли, але він ні на кому не міг зупинитися.
Тим часом Мар’янка вступила до училища у райцентрі. З вересня їй треба було їхати на навчання, але в думках вона вже мріяла, коли їй виповниться вісімнадцять — тоді й Семен зверне на неї увагу.
А Семен тим часом мучився — перед очима постійно стояла Мар’янка. Щоб відволіктися, він почав зустрічатися з Віркою, яка давно його любила. Вона вже уявляла їхнє весілля, дітей, але він так і не зробив пропозиції.
А потім Мар’янка повернулася після навчання. Вони з Семеном почали таємно бачитися, але в селі нічого не сховаєш. Вірка скипіла від ревнощів, а батьки Мар’янки спочатку були в шоці, але згодом змирилися:
— Ну що ж, Семко — добрий чоловік, — сказав Іван. — Якщо кохаються — хай живуть.
Вони одружилися. Мар’янка прибрала його холостяцьку хату, і два роки жили щасливо. Але Семен ревнував її до кожного погляду.
Іспит прийшов, коли в селі з’явився Кость, молодий хлопець із райцентру. Він підкуповував Мар’янку мріями про подорожі, місто, нове життя. І одного разу вона втекла з ним.
Семен спився. Вірка намагалася його втішити, але він не міг забути Мар’янку.
А в місті її очікувало розчарування: Кость жив у гуртожитку, був у боргах, а всі його обіцянки виявилися брехнею.
Одного ранку, коли Кость пішов на роботу, Мар’янка зібрала речі й повернулася додому.
Семен сидів у хаті, напідпитку, коли вона увійшла.
— Пробач… — прошепотіла вона.
Він мовчав. Дні минали, вони жили під одним дахом, але не розмовляли.
А одного разу, коли вона знову збирала речі, щоб піти до батьків, Семен не витримав.
— Не йди, — сказав він. — Без тебе мені погано.
Стена, що стояла між ними, розсипалася.
Навесні Мар’янка сказала йому, що вони стануть батьками.
