Хімія кохання
«Боже, роки летять, ось і постарію, а я так і не пізнала справжнього кохання, того запалу. Не ті чоловіки трапляються на моєму шляху», — думала вслух Соломія, сорокарічна приваблива жінка.
Після скорочення на підприємстві, де вона відпрацювала майже десять років, вона влаштувалася в ТРЦ у відділ жіночого одягу. Товари у них були не з дешевих, тому заходили переважно ті, хто міг собі дозволити брендові речі.
Чоловіки заглядали сюди рідко, і то майже завжди у супроводі жінок. Зі страждальним виразом обличчя вони блукали між рядами, мляво відповідаючи на запитання:
— Коханий, як тобі це паде? А це плаття?
Жінки вивчали цінники, іноді закачували очі — у відділі не було нічого доступного. А чоловіки покірно оплачували покупки на касі.
Соломія, спостерігаючи за клієнтами, іноді заздрила їхнім можливостям. Сама вона не могла дозволити собі таке, та й не бачила сенсу — робота, дім, іноді кафе чи кіно з подругою. Донька вже закінчила коледж, вийшла заміж і переїхала аж у Карпати з чоловіком — обидва романтики.
Соломія одягалася стильно, але стримано, уникаючи яскравих кольорів, тому виглядала ніжно й акуратно: струнка, зі світло-русим волоссям, підстриженим під довге каре.
У першому шлюбі їй не пощастило — прожили з чоловіком чотири роки, розійшлися. Він так і не став сімейною людиною, лише друзі й гулянки. Потім були турботи про доньку, школа… Часу на знайомства не було, а може, просто ніхто не подобався.
У тридцять два роки вона зустрічалася з Олегом, колегою, півтора роки. Але зрозуміла: доброго чоловіка з нього не вийде. Він не любив працювати, постійно скаржився, що його ніхто не цінує.
— Олеже, ти завжди всіма незадоволений. Ну що вони тобі зробили? — питала вона.
— Ти що, не бачиш? Всі навколо злі, радіють, якщо в тебе щось не виходить! — дивувався він.
— Ні, не бачу. У нас дружній колектив. А керівник чудовий — справедливий, порядний.
— Ти в людей не розбираєшся, — злісно констатував Олег. — Для тебе всі м’які й пухнасті. А жити так не можна.
Тож Соломія розірвала стосунки. Були ще мимовільні знайомства, навіть на морі, але все минуло, як вітер.
У відділі вже були свої постійні клієнтки — дружини заможних чоловіків, навіть дружина мера міста сюди заходила. Але чоловіків із ними майже не було.
Одного буднього дня, коли клієнтів не було, Соломія побачила чоловіка, що невигадано розглядав одяг. Він був за сорок, із темним розкуйовдженим волоссям, злегка зігнутими бровами, руки в кишенях. Він не дивився на речі — його погляд час від
