Занадто довго я жив не для себе… Тепер хочу обрати себе
Інколи прокидаєшся серед буденності та раптом усвідомлюєш, що чужий голос у твоїй голові лунав голосніше за твій самітній. Так сталося й зі мною. Мене звати Оксана, мені сорок п’ять, живу в Черкасах, і, як би це не звучало банально, лише тільки зараз я зрозуміла: майже п’ятдесят років існувала за чужими правилами. Не за своїми. І біль від цього — важкий, тугісний, нудний.
Нещодавно зустріла свою шкільну подругу Марійку. Не бачилися з нею майже десять років, і та стріча стала для мене поштовхом, справжнім дзвоном до роздумів. Говорилиśmy довго — про життя, про дітей, про розчарування. І раптом почула саму себе — жінку, що живе не так, як хоче, а так, як їй наказали. І яка це вже не влаштовує.
Почалося ще з дитинства. Мої батьки — добропорядні, суворі, вперті — завжди знали, що для мене найкраще. Вони вирішували все: з ким дружити, куди йти вчитися, що обирати, кого слухати. Я мріяла стати художницею, але батьки вважали, що мені личить бути вчителькою, і одного разу, без мого відома, подали мої документи до педуніверситету.
Я вступила. І з того часу крок за кроком йшла чужим шляхом. Вчилася без натхнення. Здавала іспити, не розуміючи, навіщо вони мені. Але батьки пишалися. Я була «дочка-розумниця з вищою освітою».
Роботу вони також знайшли мені самі — у звичайній школі, вчителькою української мови. Мене перелякувала сама думка, що все життя пояснюватиму правила дітерям, які й очей не піднімають. Але я пішла. Бо завжди йшла туди, куди казали.
А потім з’явився Ігор. Колега зі школи. Вчитель фізкультури. Зробив пропозицію, і я… погодилася. Не тому що кохала, а тому що хотіла вирватися з-під батьківського крила. Бачила в ньому шанс на свободу. Та як же я помилилася. Просто змінила одну клітку на іншу.
З Ігорем життя було важким. Він був різким, деспотичним, не терпів заперечень. Я для нього — домробітниця, кухарка, жінка за викликом. Усі мої спроби заговорити про почуття, повагу, свободу — він глузував. Я терпіла. Бо не знала, як не терпіти. Бо звикла з дитинства: мовчи, не перечи, підлаштовуйся.
Єдиним світлом стала моя донька. Вона була моїм порятунком, моєю віддушиною. Я дала їй усе, чого не мала сама: турботу, підтримку, свободу вибору. Виховувала її з думкою: тільки не повторюй мого життя. Коли вона була ще у п’ятому класі, я почала відкладати гроші, ховаючи їх від Ігора, аби дати їй шанс.
Після сьомого класу я відправила її на навчання до Польщі. Було нелегко. Підробляла, шила вночі, у всьому собі відмовляла, але головне — вона вчилася, розвивалася, жила. Зараз вона — студентка у Варшаві. Сильна, розумна, незалежна. І я кажу їй: лишайся там, живи так, як хочеш. Заради цього я терпіла усе.
Мені допомагала тітка — єдина людина, що мене розуміла. У неї не було дітей, і вона стала для мене тихим ангелом.
А тепер… тепер я стою перед дзеркалом і вперше за сорок п’ять років запитую себе: Чого хочу Я? Не мої батьки. Не мій чоловік. Не суспільство. Я.
І я знаю відповідь. Хочу свободи. Хочу жити в тиші, читати улюблені книжки, працювати там, де мені спокійно. Хочу знову вишивати, як у молодості. Хочу зняти хату, піти від Ігора, почати все з чистого аркуша.
Зараз шукаю роботу. Дивлюся оголошення про оренду житла. Повільно, але впевнено будую шлях до нової себе. Не буду більше жертвою. Не дозволю нікому вказувати, як мені жити.
Навіщо це пишу? Бо зрозумів одну річ: краще пізно ніж ніколи. Навіть якщо твій шлях зараз — це лише початок.
