Після довгих років самотності: ми знайшли одне одного — і тепер справді щасливі!
Мене звуть Марія, мені 54 роки. До недавнього часу я була впевнена, що моє особисте життя назавжди позаду. Після важкого, принизливого розлучення я прожила понад десять років сама — виховувала доньку, працювала без вихідних, занурювалася у побут і повторювала одне: «Жінкам у моєму віці не до кохання».
Я звикла до тиші в квартирі, до самотини за вечерею, до того, що ніхто не зателефонує просто так, тому що сумує. Але одного звичайного дня, сидячи на кухні з кавою, я відкрила сайт знайомств. Просто для розваги. Там був короткий допис від чоловіка — щирий, з болем. Він писав, як важко прокидатися самотньому, як страшно, коли тебе ніхто не чекає, і як хочеться ще раз відчути тепло справжньої зустрічі.
Це вразило мене. Наче хтось вичитав мої думки. Не роздумуючи, я написала йому кілька слів — добрих, щирих, підтримуючих. Не чекала, що він відповість так швидко. Його звали Тарас. Він виявився неймовірним співрозмовником — мудрим, чуйним, з добрим гумором і глибокою душею. Ми почали листуватися щодня, а потім — розмовляти по телефону. Його голос став моїм порятунком у буденній рутині.
Ми жили в різних куточках країни: він — у Луцьку, я — у Львові. Але відстань перестала мати значення. Між нами виросла тонка нитка довіри, підтримки, близькості. І коли він запропонував зустріч, я не вагалася.
Я приїхала до нього в невеличке курортне містечко. Коли потяг під’їхав до перону, моє серце билося так, наче хотіло вискочити. Він вийшов з вагона — і я впізнала його миттєво. Його очі шукали мої. Ми підійшли і обнялися, ніби знали одне одного все життя. У ту мить зникли роки самотності, зник страх. Я відчула — я вдома.
Ми гуляли набережною, трималися за руки, сміялися з дрібниць, ділилися спогадами та мріями. Він дивився на мене так, як ніхто не дивився роками. У мені запалювався вогонь — спокійний, ясний, справжній. Я знову стала жінкою, а не лише матір’ю, співробітницею чи сусідкою. Я була коханою.
Після тієї зустрічі ми почали бачитися частіше. Він приїжджав до мене, я — до нього. Ми вкрадали у часу хоч кілька днів, щоб бути разом. І все частіше я ловила себе на думці: я хочу прокидатися поруч із ним, хочу варити йому каву, зустрічати з роботи, слухати його оповіді про день. Я зрозуміла — я його люблю.
Не дитячим коханням, не сліпою пристрастю, а любов’ю зрілої жінки, яка багато пережила і навчилася цінувати тишу, повагу, тепло. Він став для мене тим, заради кого хочеться знову дихати, сміятися, жити.
Тепер, коли я озираюся назад, не віриться, як могла стільки років існувати без нього. А якби я не написала того листа? А якби не наважилася на поїздку? Ми могли пройти повз, так і не зустрівшись. Але доля дала нам шанс, і ми його не впустили.
Я дивлюся на нього — і в душі стає тепло. Він тут. Він мій. І тепер я знаю: ніколи не пізно почати все спочатку. Навіть у п’ятдесят. Навіть якщо здавалося, що життя вже прожите. Бо кохання не має віку. Воно приходить тихо, саме тоді, коли треба. Головне — не закрити перед ним серце.
Дякую тобі, мій Тарасе, за те, що ти є. За те, що повірив у нас. За те, що повернув мене до життя. Ти — моє світло, моє щастя, моя відрада. І я більше не боюся майбутнього. Бо знаю: у ньому — ти.
