У сні, що в’ється як мряка: як я з матері-королеви перетворилась на божевільну бабусю
У цьому світі я завжди була сама. З тих пір, як пам’ятаю. Батьків не стало, коли мені ледве виповнилося вісім. Залишилася з бабусею у старенькій хаті на краю села. Вона була мені за все: матір, батько і цілий світ. Але й її не стало, коли мені було п’ятнадцять — і тоді я зрозуміла, що більше покластися ні на кого. Усе, що в мене залишилося — це я сама.
Після восьмого класу я вийшла заміж. Думала — знайду сім’ю, знайду опору. Народилася донечка — моя маленька радість, моє сонечко. Чоловік, однак, виявився не таким, як у мріях: запив, руки розпускав. Скільки сліз через нього пролила, скільки ночей спала одягнена, боячись його пізнього повернення. Одного дня зрозуміла: якщо не заради себе, то заради доньки — треба йти. Розлучилася. Залишилася з дитиною на руках, без копійки і без підтримки. Але в мене була мета — виростити, вивчити, дати їй усе, чого сама ніколи не мала.
Працювала на знос. Вранці — у пекарні, ввечері — прибирала офіси, у вихідні — підробляла по хатах. У будь-яку погоду — чи вітер, чи дощ. А вдома — посмішка на обличчі, щоб донечка не бачила, як важко. Вона росла, гарнішала, а я… Я робила все, щоб у неї не було потреби. Ляльки, книжки, велосипед. Шила їй сукні, відмовляла собі у всьому, брала кредити — лише б моя принцесса мала усе.
— Мамо, ти найкраща! Ти — королева! — казала вона. А в мені від цих слів крила розправлялись.
Потім — школа, випускний. Вона підійшла до мене сяюча:
— Мам, я знайшла сукню! Таку гарну! Всього тисячу…
Тисячу гривень! А в мене на всі гроші — триста. Але я мовчки кивнула. Продала бабусині сережки — останню пам’ять.
Поступила в університет. Я раділа, пишалася! Почала працювати ще більше. Але грошей все одно не вистачало. Комуналка, навчання, їжа, проїзд.
— Мам, ти ж у Польщі добре заробляєш? Можеш ще трохи надіслати? Нам тут важко…
А я там від ранку до ночі мила підлоги у чужих хатах. Судини роздуті, спина болить, пальці потріскалися від хімії. Але працювала. Бо для неї — все.
Минали роки. Подзвонила:
— Мам, я закохалася. Хочемо одружитися.
Я здивувалася.
— А навчання? А диплом?
— Потім усе, мам, не переживай!
Я знову працювала на знос. Щоб весілля було — «як у людей». Сукня, банкет, гості. Навіть букет я оплатила. Потім — онук. Коляска, ліжечко, підгузки, суміші. «Мамо, допоможи, нам важко». І я допомагала.
А потім я наважилася. Захотілося автомобіля — не нового, звісно, старенького. Спина болить, автобуси — не для мене. Подумала: може, діти допоможуть?
— Мам, ти у відмінному стані? Тобі машина? Ліпше гроші онукові — кімнату переробимо, а тобі й маршрутки вистачить!
І тоді я зрозуміла. До болю: для них я більше не мати-королева. Для них я — стара, втомлена, зайва жінка. Заважаю їхнім планам, заважаю жити, заважаю дихати. Стала… тягарем.
Я вийшла на вулицю, сіла на лавку під дрібним дощем. І промайнуло усе перед очима: безсонні ночі, мозолі на руках, сльози на кухні, коли вони спали. Усе — заради неї. А тепер… тепер я нікому не потрібна. Ні як мати, ні як бабуся.
Я витерла сльози рукавом старого пальта.
— Нічого, — прошепотіла сама до себе. — Виживу. Як завжди.
Але десь глибоко жила біль. Біль матері, яку забули. Зрадили. Переступили. І тоді я подумала: може, коли вона сама стане матір’ю, тоді зрозуміє. Зрозуміє усе.
Я підвелася. Дощ посилювався. Волосся промокло, черевики хлюпали, але я йшла. Повільно. Прямо. Бо я мати. Я виживала раніше — виживу й зараз.
А тим, хто читає це, скажу одне: не забувайте матерів. Не міряйте їх цінність зручністю. Бо поки ви молоді й безжурні, вони віддають вам останні сили. І коли прийде ваша черга, не дай Боже почути ті самі слова, які колись сказали їм.
