Терпіння, лиш терпіння…
– Мамо, тату, з золотим весіллям вас! – радісно скрикнула донька, заходячи у двір з чоловіком та дітьми. – Бажаємо вам ще стільки ж прожити в любові та щасті.
– Дякуємо, доню, ну ти ж перегнула, ще стільки ж… Але обіцяємо жити далі, – весело відгукнувся Степан.
Так, минуло п’ятдесят років спільного життя Оксани й Степана. П’ятдесят років – чи багато це? Озирнешся назад – і здається, що пролетіло миттєво. Багато хто може похвалитися таким ювілеєм, але не всім це дано. Життя буває важким, трапляються й чорні дні, і гіркоті.
Чи справді щасливі Оксана зі Степаном? Може, утомлена усмішка ювілярки приховує якісь образи. А за посмішкою чоловіка ховається провина? Хто знає.
Оксані було лиш чотирнадцять, коли сусідський Стьопа, якому вже сповнилося сімнадцять, сказав їй, коли вона йшла зі школи:
– Оксанко, яка ж ти вродлива дівчина! Як повернуся з армії – одружуся на тобі. А ти поки підрости. Мені рік – і призов.
– Оце мені жених знайшовся, – усміхнулася дівчина і побігла додому.
У школі вже хлопці позирали на Оксану, але вона навіть не думала про них – мати виховувала суворо, а хлопці вважали її неприступною. Вона всім уміла дати відсіч.
– Оксана гарна, та якась дика, – шепталися між собою парубки, – не підпускає до себе, навіть поговорити не хоче.
Час минав. Степан відслужив і повернувся. На другий день вийшов із хати – і тут же натрапив на Оксану, яка несла відра з водою на коромислі. Степан остолбенів. Перед ним стояла вродлива, струнка дівчина, і він навіть на хвилину втратив дар мови. Але швидко опам’ятався.
– Оксанко! Та ще й красуня! А хлопець у тебе є?
– А тобі що? – усміхнулася вона.
– Приходь сьогодні до клубу. Повеселимось, побалакаємо…
Оксана знизала плечима і пішла. А Степану вже не було спокою. В армії він і забув про ту обіцянку одружитися. А тепер шутка стала серйозом. На такій дівчині, як Оксана, тільки й варто одружуватися – образити її не можна. Та й сам він не дасть її нікому в обиду.
Весь вечір він чекав її у клубі. Дівчата кружляли навколо, запрошували на танці, але він сумно дивився у двері. Оксана так і не прийшла. Нікого не проводив, хоч дехто й сподівався.
Наступного дня підстеріг її знову з відрами.
– Оксанко, чому в клуб не прийшла? Я ж чекав.
– Не ходжу я по клубах. Що там робити? – відповіла вона гордо й хотіла пройти, але він заступив шлях.
– Геть із дороги, лихий!
– А що? Що зробиш?
Оксана поставила відро, підняла одне й вилляла йому на голову.
– Ось що! – засміялася. – Погляну, коми ти потрібен мокрий! – І пішла, а він стояв і дивився їй услід.
– Ну й гаряча ж ти, Оксанко! Але нічого, знайду підхід. Все одно будеш моєю.
Підкатував Степан до неї так і сяк, підстерігав, коли вона йшла додому, провожав до хати. А одного разу подарував букет польових квітів – і вона розсміялася.
Таки одного разу вона заговорила з ним, коли він знову зупинив її і посадив на лавку біля свого дому. Не міг жити спокійно Степан без Оксани, тільки про неї й думав, навіть снилася. Хотілося міцно обійняти красуню, поцілувати. Він і не знав, що теж подобається їй.
Що там подобався – вона з дитинства була закохана в сусіда. Просто він був старший, а вона щЗ роками згасли його помилки, як вечірнє сонце за горизонтом, і залишилося лише тихе тепле світло років, прожитих разом.
