Сльози не рятують: мій чоловік зрадив мені з дівчинкою, що могла б бути йому дочкою
Привіт усім, хто читає ці рядки. Ніколи не думала, що опинясь у такій ситуації, коли біль накриває з такою силою, що важко дихати. Мені просто треба виговоритись. Може, серед вас знайдеться той, хто зрозуміє. А може, для когось моя історія стане уроком.
Мене звуть Оксана, мені 45 років. З Дмитром ми прожили разом майже чверть століття — двадцять чотири роки, сповнені, як мені здавалось, любові, поваги та взаємної підтримки. Ми пройшли через багато: труднощі на початку шлюбу, безсонні ночі з дітьми, іпотеку, хвороби батьків. Але все це ми подолали разом. Я щиро вірила, що він — моя опора, моя доля.
За весь цей час Дмитро жодного разу не дав мені приводу сумніватись у собі чи в ньому. Він не був ідеальним, але я любила його таким, яким він є. Ніколи не перевіряла телефон, не ставила зайвих питань. Я була впевнена — наш шлюб тримається на довірі. Як же жорстоко я помилялась…
Близько місяця тому ми домовились поїхати до батьків Дмитра у село — на пару днів, щоб розвіятись. Він у останній момент відмовився, посилаючись на термінові справи на роботі. Я не наполягала. Зібрала дітей, ми поїхали. Але в неділю доньці стало нудно, і вона почала благати повернутись раніше. Ми виїхали вранці. Я й уявити не могла, що саме це рішення переверне моє життя.
Коли ми зайшли у квартиру, я спочатку не зрозуміла, що відбувається. Двері у спальню були притворені, зсередини чулися дивні звуки. Я штовхнула двері і… О, Боже. На нашому з Дмитром ліжку — на тому самому, де народжувались наші діти, де ми засинали, тримаючись за руки, — він був не сам. Поряд була дівчина. Справжня дівчина, років вісімнадцять. Я досі не знаю, як не знепритомніла. Вона схопилась, натягнула щось на себе і вилетіла з квартири, не сказавши жодного слова. Дмитро стояв у шоці, навіть не намагався виправдовуватись.
Син, якому двадцять, буквально кинувся на батька з кулаками. Ледве вдалося його втримати. Донька, двадцятидворічна студентка, закричала, що він їй більше не батько. Вони виставили його за двері. Пізніше мені повідомили, що він зупинився у якомусь готелі. Я… Я просто сиділа на кухні і не могла повірити, що це все відбувається зі мною.
Того ж дня я подала на розлучення. Я не могла й не хотіла ділити з ним повітря, не кажучи вже про дім. Як він міг затягнути чужу жінку — дитину! — до нашого дому? На наше ліжко? Мені було гидко. Брудно. Зраджено. Не тільки мені — дітям також. Він одним махом зруйнував всю нашу сім’ю.
Пізніше я дізналась, що ця дівчина молодша за нашу доньку. Уявляєте? Дмитру сорок чотири. Що з ним сталося? Криза середнього віку? Втрата глузду? Чи це завжди було в ньому, просто я була сліпою?
Я знову і знову проганяю в голові ті останні роки. Невже він не був щасливим? Ми подорожували, проводили вихідні разом, дивились фільми, готували один одному вечері. Він завжди казав, що любить мене. І я вірила. А тепер розумію: ніякі слова не мають значення, якщо людина здатна на таку зраду.
Кожен вечір я засинаю з грудкою в горлі. Іноді раптом починається тремтіння, коли згадую ту сцену в спальні. Не допомагають ні сльози, ні розмови з дітьми, ні подруги. Це рана, яка не загоюється.
Діти відмовилися спілкуватись з ним. Вони стали для мене єдиною підтримкою. Але я бачу — і їм боляче. Вони не можуть зрозуміти, як рідний батько міг вчинити так не тільки зі мною, але й з ними. Він позбавив їх сім’ї. І все заради чого? Заради миттєвого захоплення дівчинкою, яка, можливо, за кілька місяців забуде, як його звуть?
Я не знаю, як жити далі. Все, що здавалось непохитним, розсипалось. Я почуваюсь розгубленою, спустошеною. Ніколи не думала, що опинясь серед тих жінок, чиї чоловіки йдуть до молодих. Мені завжди здавалось — у нас особливе. Але, на жаль, у цьому житті, як би гірко це не звучало, нічого не можна вважати вічним.
Іноді я дивлюсь у дзеркало й запитую себе: де я помилилась? Чому доля вдарила мене саме так? Адже я старалась бути гарною дружиною, матір’ю, господинею. Я віддавала себе цілком — сім’ї, дому, йому. І ось що отримала натомість.
Я не знаю, чи пробачу його колись. Швидше за все — ні. Але я точно знаю одне: я виживу. Заради себе. Заради дітей. Заради того, щоб довести — зламати жінку легко, але зламати її дух неможливо. І сльози справді не рятують. Але вони очищають душу. І колись я знову навчусь усміхатись.
Нехай буде початок нового життя. Життя без брехні, без зради. Життя, де я — головна героїня.
