— Зі святом, кохана! — урочисто промовив чоловік, подарувавши мені пилосос на двадцяту річницю весілля. А вже зранку мій «презент» позбавив його даром мови!
Дівчата, уявіть. Ми з чоловіком, Тарасом, святкували фарфорову річницю — двадцять років разом. Це ж не пусті слова, правда? Майже вічність!
Я чекала на цей день, мріяла. Про романтику, про щось душі торкаюче. Може, вечерю під свічки, мандрівку у Карпати, або хоча б квіти та ніжні слова.
Весь день метушилася по хаті, прибирала, дістала улюблену вишиванку. А Тарас зранку щез «у важливих справах», підморгуючи так загадково. Я, звичайно, вірила в диво.
І ось він повертається. Урочистий, немов гетьман на параді. І заносить у дім… дві величезні коробки.
— Зі святом, серденько! — каже.
Меншу коробку вручає мені. Я, ледь дихаючи, розкриваю її. А всередині… пилосос! Дівчата, новенький, суперсучасний, з функцією миття, але, чорт забирай, ПИЛОСОС!
Стою, ніби опарализована. Пилосос. На двадцяту річницю. Ну як можна?! А Тарас, не помічаючи мого шоку, тягне до кімнати другу коробку — гігантську.
— А це, — каже, розпаковуючи, — наш спільний подарунок!
І витягає новенький плазмовий телевізор. На всю стіну! Про який він мріяв останні півроку. От хитрюга!
Ввечері мало бути свято. Але за столом сиділа лише я. А Тарас розвалився перед телевізором, перемикаючи канали, радіючи, як дитина. Повернувся до мене, жуючи мій салат, і питає:
— Ну як, господинько, мій подарунок? Корисна річ, так?
Оце «господинько» стало останньою краплею. Я ж не покоївка! Я — його дружина! Двадцять років! А він подарував мені знаряддя для роботи, а собі — іграшку.
Боляче? Ще й як! Я почулася не коханою, а частиною домашнього господарства.
Але я виду не подала. Посміхнулася й сказала:
— Дуже дякую, любий. Чудовий подарунок.
Він був настільки захоплений телевізором, що навіть не почув лід у моєму голосі. Даремно…
Усю ніч я не спала. В голові визрівав план. Сміливий, але справедливий.
В шафі лежали дорогі годинники, які я приготувала йому на річницю. Але після пилососа і «господинько» я зрозуміла: дарувати їх — значить змиритися. А я не збиралася.
Зранку, коли Тарас ще спав, я тихенько дістала дві гарні коробки. В одну поклала нове віник і совок, у другу — гумові рукавиці для роботи в городі. Перев’язала стрічками.
Коли він прокинувся і вийшов на кухню, я з солодкою посмішкою простягнула йому подарунки:
— З річницею, любий! Це тобі!
Він розкрив коробки. Спочатку — віник, блискучий, новенький. Потім — рукавиці, грубі, робочі.
Його обличчя було шедевром! Він завмер, розгублений, тримаючи в руках віник і рукавиці. Очі бігали від подарунків до мене, наче шукав відповіді.
— Це… що? — прошепотів він.
— Подарунок, коханий! — відповіла я медовим голосом. — Тобі, як справжньому господарю. Дуже корисно, чи не так?
Він знітив. Але по тому, як його щелепи стиснулися, а шия почервоніла, я зрозуміла — дійшло. І про пилосос, і про «господиньку». Він побачив у дзеркалі самого себе.
Того ж дня він повернувся з букетом троянд і квитками на «Ліс