Красива Марічка Біленька збиралася заміж. У університеті всі знали, що ця витончена одногрупниця швидше за всіх вийде заміж. Та на подив усіх, її обранець виявився їхнім професором — доктором філологічних наук, який давно і міцно був одружений. Та кого й коли це зупиняло?
— Надивилася дурниць у інтернеті! — лютувала бабуся Марічки. — Ось до чого додумалась — він же старший за твого батька!
— Ну й що? — стояла на своєму онука, якій подобалася увага літнього вченого. — Це зараз у моді!
— У моді, кажеш? А ну-ко ще й татуювання на виду зроби — це ж теж модно! Прямо на лобі напиши «дурна» — тобі личить!
— І зроблю! — сміялася дівчина. — Завтра ж піду — якраз до весілля!
«От і правда кажуть — все божа роса… Оце й загублене покоління!» — сумно думала Ганна Іванівна, дивлячись на доньку, яка крутилася перед дзеркалом. «Нічого святого…»
— Ти ж у нього вдома бувала! Чай з його дружиною пила! — намагалася звернутися до совісті онуки бабуся. — Не соромно?
— А чого мені соромитись? Хіба я винна, що він у мене закохався? А ходила тому, що так прийнято — допомагати студентам з дипломом!
— Точно, допомагати! Отримала допомогу — і йди з Богом! А ти — прямо до їхнього ліжка! До подружнього, між іншим!
— Яка ж ти зануда, бабуся! — відрізала Марічка. — І стара, як нафталін! Зараз час нового!
— Спати з чужим чоловіком — це, по-твоєму, нове? Розчарую — це називається зовсім інакше! — підвищила голос Ганна Іванівна. — І не кажи, що ти його кохаєш — ні за що не повірю!
Марічка фуркнула і пішла до себе: завтра закоханий професор запросив її супроводжувати його на ювілей колеги. Це мав бути їхній перший вихід разом у світі — треба ж колись починати!
Вони вже жили разом у орендованій квартирі: професор нещодавно пішов від дружини і подав на розлучення. Сьогодні дівчина прийшла по наряд для майбутнього свята.
Наступного дня в кафе вся професура, побачивши красуню Марічку поруч з лисим Олесем Петровичем, трохи притихла. Особливо його дружини — усі вони добре знали його першу дружину Наталку.
Розфарбовані тітки переглядалися: «Оце так номер! Оце й Олесько! Може, дочка?»
Але Марічка поводилася однозначно: загадково посміхалася й клала руку йому на стегно — занадто сміливо для дочки.
А професор нічого не помічав — він був щасливий! Адже Олесь Петрович остаточно втратив голову від кохання!
Це називається «біс у ребро»: ти розумієш, що неправильно. Що так не роблять. Що це — нечесно. Що зрадив. Але все відбувається наче проти твоєї волі! Мов під гіпнозом!
Пішли танці — і він без кінця кружляв із коханою. І це було чудово: напівтемний зал, ненав’язлива музика з минулого й поруч — молода, безжурна істота, сповнена чарівності й така бажана.
А потім Марічку на повільний танець запросив син ювіляра. І поки Олесь Петрович дивився на них — вони танцювали надто близько! — до нього підійшов колега й прямо спитав:
— Ну, і що ти з нею збираєшся робити? Чим вона у тебе займається? Вчиться життю і шанує сімейні традиції?
— У якому сенсі? — здивувався професор, чекаючи лише захвату новою обраницею й не готовий до такого повороту.
— У прямому! Вона ж тупа — у неї очі, як у корови. І на це ти проміняв свою Наталку?
«Заздрить, ясна річ! — промайнуло в голові в Олеся. — Хто б не заздрив, коли така дівчина не з тобою! У них усіх дружини — давно не ягідки. Або ягідки, але вже у власному соку. А тут — солодкий персик! І цей персик — його!»
Стало зрозуміло, що друзі зустріли нову пасію професора холодно й захвату не поділяли.
«Та й чорт із вами! — вирішив Олесь. — Мені навіть краще! Тепер у мене та
