Одного пізньоосіннього дня на ринковій площі маленького містечка Вербове лунав звичайний гомін: торговці викрикували ціни, брязчав мідний дзвіночок біля крамнички з виробами ручної роботи, а листя весело кружляло цегляними вуличками. Повітря було наповнене солодким ароматом яблук з фруктового ряду і теплою ноткою свіжих булочок. У Вербовому всі знали одне одного: мали улюблені персики, жарти про погоду і місце на низькому кам’яному мурі, де о четвертій годині падала тінь від старого годинника.
Десятирічний Данило не відчував, що йому тут хоч щось належить.
Він рухався по краю, мовчки, як той, хто вже знає різницю між бути невидимим і бути непоміченим. Невидимість — це вміння, а непоміченість — небезпека. Він міцніше затягнув свою тонку куртку і дивився на ціль: ящик біля крамнички, де стояли пакети з молоком, що вологилися на слабкому сонці. Він побачив, як жінка купила один — пакет акуратно поклав у полотняну торбинку з вишитими квітами, поки вона розмовляла з квітникарем про хризантеми.
Вона була немолода, але з гарною сивою зачіскою, у блакитному шерстяному пальті і світлих шкіряних рукавичках. Її голос був тихим, ніби розгладжував повітря навколо. Люди називали її пані Олена Гнатюк. Дехто додавав: «та, що живе у великому будинку за Малиновим мостом», «нащадок засновників фабрики», «все жертвує на шпитальні благодійні вечори». Для більшості вона була частиною міста — як бібліотека, дзвіниця чи клен, який щовосені ставав яскраво-червоним. А для Данила вона була просто жінкою, у якої є молоко.
Маринка його потребувала. Маринці був рік. Вона не плакала голосно, а лише робила тихі звуки, ніби пташка, і вони розривали Данила зсередини. Він залишив її загорнутою в ковдру і свою запасну светрку, сховану в кутку старої пральні, де сушильні машини тримали тепло, навіть коли були вимкнені. Він мав повернутися за п’ять хвилин, максимум сім.
План був простим. Торбинка висіла низько на руці жінки. Вузька стежка біля квіткового ряду була прихована від поглядів. Він міг пройти повз, вихопити пакет і зникнути, перш ніж хтось обернеться.
Світ звівся до биття серця. Він порахував: раз, два, три…
Данило зробив крок.
Його рука непомітно прослизнула між торбинкою і ліктем жінки. Він відчув холодний край пакета, потягнув і різко повернувся —
Але жінка теж обернулася — можливо, щоб подивитися на хризантеми — і ручка торбинки зачепилася за його зап’ястя. Тканина дёрнулася, пакет торкнувся шва, і звук був голосніший, ніж крик.
«Вибачте», — сказала жінка не різко, а з подивом.
Данило не озирнувся. Він метнувся в стежку, мимо складених скатертин, ящиків з квітами, мимо чоловіка, який завантажував гарбузи в багажник. Пакет бився об його ребра. Він біг, міняючи напрямки, як той, хто знає, як стати непомітним: ліворуч біля книгарні, праворуч біля ліхтаря, потім за афішну дошку з оголошеннями про нянь.
У кінці провулка він зупинився. Притаївся в тіні стогів сіна, віддихався і прислухався.
Тиша.
На площі все було як завжди: сміх, розмови, дзвіночок. Він притиснув пакет до грудей. Він був важчим, ніж Данило очікував. Пахнув так, як, мабуть, пахне дім — чисто, свіжо, добром.
Він пішов швидко. Біг привертає увагу, а ходьба — ні. Хлопець по дорозі. Хлопець, який нікуди не спішить. Хлопець, що поспішає на футбол. Він тримав пакет, ніби він його, і повернув на вулицю Вербову, мимо паркану з облупленою фарбою і крейдовим малюнком сонечка над хитким будиночком.
А позаду, на безпечній відстані, йшла Олена Гнатюк.
Нічого драматичного. Вона не кликала на допомогу і не шукала поліцію (у Вербовому був лише один дядько Іван, який розв’язував конфлікти на ярмарках і рятував котів). Вона навіть не прискорила кроку. Просто підхопила торбинку, попросила квітникаря: «Тримайте, будь ласка», — і пішла за хлопчиком, який узяв її молоко.
Пізніше вона не зрозуміла б, чому так зробила. Може, через те, як його рука тремтіла, коли торкнулася торбинки. Може, через те, як він біг не як злодій, а як той, хто везе щось важливе — маленьке, як удар серця. А може, через блимаючий сріблястий блиск на його шиї, коли він обернувся, і в її власній грудях щось відгукнулося.
Данило перейшов Малиновий міст, де місто розріджувалося в старі будинки і дуби, які тримали листя аж до пізньої осені. Він пройшов повз закриту їдальню, мимо смітника, що пахнув сиропом, і обійшов старий готель на околиці. «Вербовий» колись був блакитним — якщо вірити листівці за склом рецепції, — але час зробив його блідим. Червона мішура з минулого Різдва майоріла з ж
