На заході сонця в маленькому містечку Вербове, де ринок завжди був серцем усіх подій, повітря наповнювалося ароматами свіжих яблук із сусіднього саду та теплим запахом випічки з місцевої пекарні. Люди тут знали одне одного — мали улюблених продавців, улюблені жарти про погоду й улюблене місце біля старого годинника, чия тінь о п’ятій вечора ділила площу навпіл.
Але для десятирічного Данила цей світ був чужим.
Він рухався по краю, навчившись бути непомітним. Невидимість — це навичка, а от коли тебе ігнорують — це небезпечно. Він стискав свій тоненький светрик і дивився на мету: ящик біля крамнички, де стояли пакети молока. Він побачив, як жінка купила один — пакет вона поклала в полотняну сумку з вишитими квітами, розмовляючи із квітникарем про хризантеми.
Вона була елегантною, з сріблястим волоссям, у блакитному пальті та рукавичках кольору вершків. Її голос був тихим і спокійним, наче заспокоював усіх навколо. Люди звали її пані Олена Коваленко. Дехто додавав: «та, що у великому будинку за містком» або «нащадок засновників млина». Для багатьох вона була частиною міста — як бібліотека чи стара дзвіниця. Для Данила вона була просто жінкою, у якої було молоко.
А воно було потрібне Лізі. Лізі був лише рік. Вона не плакала голосно, лише видавала тихі звуки, які розривали Данилові серце. Він залишив її загорнутою в ковдру та свій светрик у кутку старої пральні, де завжди було тепло. Він мав повернутися за п’ять хвилин.
План був простим. Сумка висіла низько на руці жінки. Вузький прохід між кіосками закривав очі від площі. Він міг пройти повз, вихопити пакет і зникнути, перш ніж хтось помітить.
Світ звузився до биття серця. Він порахував: раз, два, три…
Данило рушив.
Його рука ковзнула між сумкою та ліктем жінки. Він відчув холод пакета, потягнув і обернувся —
Але жінка теж обернулася — можливо, щоб подивитися на хризантеми — і ручка сумки зачепила його зап’ястя. Полотно дёрнуло, пакет торкнувся шва, і звук був гучніший, ніж крик.
«Вибачте», — сказала жінка не різко, а здивовано.
Данило не озирнувся. Він метнувся до проходу, мимо складених скатертин, ящиків з квітами, мимо чоловіка, який завантажував гарбузи в багажник. Пакет бився об його груди. Він біг, знаючи, як сховатися — ліворуч біля книгарні, праворуч біля ліхтаря, за щитом з оголошеннями.
На кінці провулку він зупинився. Прислухався.
Нічого.
На площі все було спокійно — сміх, розмови, дзвін браслета на вітрі. Він притиснув пакет до грудей. Він пахнув так, як, мабуть, пахне дім — чистим і добрим.
Він пішов швидко. Біг привертає увагу, а ходьба — ні. Хлопець із дорученням. Хлопець, який нікуди не поспішає. Він тримав пакет, ніби він був його, і повернув на вулицю Вербову, мимо паркану з облупленою фарбою та крейдяним малюнком сонця.
А позаду, на відстані, йшла Олена Коваленко.
Вона не кричала, не кликала поліцію (у Вербовому був лише один дядько Петро, який більше займався кішками, ніж порядком). Вона просто пішла за хлопцем, який узяв її молоко.
Пізніше вона не змогла б пояснити, чому зробила це. Можливо, через те, як його рука тремтіла. Можливо, тому, що він біг не як злодій, а як той, хто везе щось важливе. А може, через блимаючий сріблястий блиск на його шиї, який відгукнувся чимось у власному серці.
Данило перейшов місток, де місто вже розріджувалося. Він пройшов повз закриту кав’ярню, сміттєвий бак із запахом сиропу та вирулив до старої готелю «Вербина». Колись він був блакитним — якщо вірити листівці за стійкою реєстрації — але час зробив його блідим. Червона гірлянда з минулого Різдва майоріла на вітрі.
Він зайшов через бічні двері пральні.
Олена зупинилася в провулку, досить довго, щоб відрахувати до десяти — звичка з іншого життя. Потім теж зайшла.
Всередині пахло милом та монетами. У кутку щось бурчало — звук, схожий на вибачення за те, що існуєш.
Данило, стоячи на колінах, однією рукою відкривав пакет, а іншою тримав голову немовляти з темними кучерями й очима, схожими на туман над водою.
«Тише, Лізо, — шепотів він. — Ось, я вже приніс.»
Він налив молоко у пляшечку, лише трохи розливши. Підняв дитину з ніжністю, яка була не навченою, а природною. Ліза зітхнула, ніби доросла людина після важкого дня.
У Олени стиснулося в горлі.
Вона стояла мовчки. Хлопець не помічав її. Усе його існування звелося до маленької людини в його руках. І тоді щось у ній вирішило.
«Це було моє молоко», — сказала вона м’яко, як до звірятка в лісі.
Данило здригнувся. Не
