Щоденниковий запис
Коли мати зібралася заміж, Соломія не заперечувала. Їй подобався мамин вибранець, спокійний і врівноважений Богдан, який завжди гарно спілкувався з нею. До матері ставився з ніжністю і турботою. Усе було добре, але п’ятнадцятирічна донька поставила умову:
— Мамо, я не проти твого заміжжя, тим більше дядько Богдан — чудова людина, тобі буде самотньо, адже я все одно колись поїду вчитися до університету. Але я переїжджаю до бабусі.
— Як до бабусі? У Київ? Та тобі ж лише п’ятнадцять, ти ж неповнолітня! Як я залишу тебе без нагляду? — мати була категорично проти.
— Мамо, ну я ж не сама — з бабусею! Вона ж тебе сама виховала, ось і за мною подивиться, якщо так боїшся, — наполягала Соломія. — До того ж я вже подзвонила бабусі, і вона рада, що я їду.
— Зрозуміло, все вирішили без мене, — сказала мати, то з сумом, то з розчаруванням.
— Мамо, повір, так буде краще для всіх. Хоч дядько Богдан і порядний, але для мене він чужий чоловік.
Мати зітхнула, але в цю мить задзвонив телефон — бабуся Ганна Степанівна.
— Доню, ну що, домовилися із Соломією? Гадаю, їй буде краще в мене. Ти ж знаєш, як я обожнюю свою онуку. Невже я не впораюся з твоєю майже дорослою донечкою?
— Так, мамо, знаю, що ти її любиш… Але серце материнське…
— Усе буде добре, не хвилюйся. Якось же я впоралася з тобою, і з Соломією нам буде добре. Я за нею подивлюся.
Мати завершила розмову, а Соломія вже весело збирала речі:
— Мамо, не переймайся, усе буде чудово!
Ганна Степанівна не була «божим трояндою» — це була мудра жінка, колишня вчителька математики. Характер у Соломії теж був гарячим. Бували між ними суперечки, але бабуся ніколи не загострювала ситуацію.
Бувало, посвариться із онукою, а ввечері зайде до неї в кімнату, погладить по кучерявому волоссю й розповість казку. І Соломія посміхалася й засинала, забуваючи про образу. А інколи першою була вона — купувала бабусі улюблені цукерки «Солодка Львівщина», вони пили чай, і мир відновлювався.
Так і жили, аж поки онуці не прийшов час їхати. Вона закінчила університет у Києві, знайшла роботу, але зарплата була мізерною — три тисячі гривень. Колеги розповіли їй про велику компанію в Одесі — мовляв, там і керівництво чудове, і зарплати гідні.
— Бабусю, ти не ображайся. Я їду далеко, але ми завжди будемо на зв’язку.
— Соломійко, — казала бабуся, гладячи її по голові, — невже обов’язково їхати так далеко?
— Бабусю, я тут вже спробувала. Випробувальний термін, потім найнижча посада з мінімальною зарплатою.
— Але ти ж тільки закінчила навчання, досвіду немає. Треба набиратися. Все відразу не буває. Де народився — там і згодився, — переконувала онуку Ганна Степанівна.
Але Соломія була рішучою. Зібрала речі й поїхала.
В Одесі їй справді пощастило. Добру посаду, гідну зарплату, навіть гуртожиток дали — не треба знімати квартиру. Коли отримала першу зарплату, купила солодощів і навіть бабусині улюблені цукерки. Але вечорі пила чай сама, і раптом стало сумно — ні з ким поділитися.
Час минав, із матір’ю та бабусею спілкувалася щодня. Гроші не витрачала даремно — хотіла накопичити на машину. Але, як кажуть, людина передбачає, а Бог розпоряджається…
Одного разу мати подзвонила й повідомила: бабуся померла.
— Як?! Мамо, що сталося? — зі сльозами питала вона.
— Серце, донечко. Воно в неї було хворе, а вона нікому не скаржилася.
Для Соломії це було жахливо. Вона їхала в таксі, а сльози котилися по щоках.
— Вам погано? Можу чимось допомогти? — запитав водій.
— Ні, дякую… — відповіла вона, розуміючи, що справжній плач чекає її вдома.
«Як так? — думала вона. — На похорон не встигла — літак затримали через туман. Не попрощалася…»
Соломія стояла біля дверей квартири, яка тепер належала їй — Ганна Степанівна ще за життя оформила дарчу. Довго не наважувалася відкрити, але потім увійшла. У квартирі була мертва тиша.
«Можливо, доведеться продати», — подумала вона, сідаючи у своє улюблене крісло.
Згадувала, як бабуся зустрічала її словами: «Соломійко, мій ручки, я поставлю чайник…» Були такі часи. А тепер — тиша, яка давила.
Раптом вона почула слабкий писк. З шафи виглянула руда котяча мордочка.
— Ой, хто ти? — здивувалася Соломія.
Вона згадала: бабуся розповідала, що підібрала на вулиці кошку, яка пішла за нею. Її звали Трояндою, бо зустріли її у травні.
— Трояндо? — покликала вона, і кішка підійшла, потерлася об ногу й пішла на кухню, ніби запрошуючи за собою. — Зрозуміло, ти голодна.
Соломія не могла
