— Захаре, ти знову прийшов із школи в драній штанині, — докоряла мати синові. — Знову бився, і, мабуть, з Мишкою? Скільки можна вам ворогувати? Ви ж однокласники.
— Так, мамо, з Мишкою, — чесно й гордо відповів син. — Але цього разу я його переміг. Він перший почав, каже, що Іринка дружить лише з ним. Ну почекаємо… — погрозив кулаком у вікно тринадцятирічний хлопчина.
Мишці дісталося, хоча минулого разу він побив Захара — підступно підставив підножку, той впав, а Мишко навалився зверху. З дитинства хлопці змагалися за увагу гарненької однокласниці Іринки. Вона теж повернулася зі школи роздратована й на запитання матері відповіла:
— Знову Захар з Мишкою подралися. Тепер у Мишка синє під оком, а у Захара — діра на коліні. Мати йому всипле — так йому й треба! Навіщо він постійно чіпляється до Мишка? Чому він мусить битися, щоб Захар відчепився від мене? Мені він не подобається…
— Доню, таке в житті буває завжди. Дівчина має зробити свій вибір, а хлопці зазвичай вирішують спори кулаками, — говорила мати, але в душі хвилювалася — донька дорослішала, і незабаром їй дійсно доведеться обирати.
— Мамо, мені Захар не подобається! Я йому сто разів казала — не подобається мені цей очкарик. Мишко кращий, спритніший, гарніший. Ніколи він мені не сподобається! Ніколи!
— Ох, доню, ніколи не кажи «ніколи». Життя може підкинути такі сюрпризи, що й не снилися. Хто знає, яку долю тобі призначено?
— Яка тут доля? Просто мені більше подобається Мишко, ось і все! — сердилася донька, але мати мовчала.
Школа добігала кінця. Іринка продовжувала дружити з Мишком, а Захар мовчки страждав. Він розумів, що зовнішністю поступається суперникові. Тепер вони вже не билися — все було ясно.
Іринка з Мишком гуляли ввечері й мріяли.
— Знаєш, я хочу велику родину, — говорила вона, схиливши голову йому на плече. — Одружимося — і в нас буде круглий стіл, щоб усі вміщалися. А ще я хочу працювати в школі, вступатиму до педагогічного. І літом усією родиною поїдемо на море!
Мишко слухав, не перебивав, але й не погоджувався.
— Це добре, але тоді мені доведеться впадати, щоб усіх прогодувати. Я втомлюватимусь — яке тоді море?
— Але ж я теж буду працювати! Наших зарплат вистачить.
— Як це? Ти сидітимеш вдома, виховуватимеш дітей і чекатиме мене з роботи, — рішуче сказав він.
— Чому вдома?
— Бо ти жінка. Чоловік — голова родини, і як він скаже, так і буде.
Ця розмова не сподобалася Іринці. Вона мовчки пішла додому, а Мишко лишався на лавці, дряпаючи потилицю: «Що я такого сказав?»
Біля її будинку чекав Захар із червоною трояндою.
— Це тобі.
Іринка сердито фуркнула:
— Знову ти? Відчепися! Хіба тобі не зрозуміло, що я обрала Мишка?
— Тому що ти мені подобаєшся. Візьми квітку.
Вона не взяла й пішла. Але вранці, виходячи, побачила троянду на ґанку. Хоч і сердилася, але взяла її.
— Яка гарна… — подумала вона.
Після того Захар більше не підходив, але іноді залишав квіти. Іринці не подобався високий очкарик, але десь у душі їй було приємно від таких знаків уваги.
Після школи вони з Мишком одружилися. Вона вступила до інституту, а його незабаром забрали до армії.
— Як же мені буде без тебе! — плакала вона на проводах.
— Нічого, час пролетить швидко, — заспокоював він.
Так і сталося. Повернувшись, Мишко був уважним і турботливим. Незабаром у них народився син Данилко, а потім вони планували ще донечку. Усі захоплювалися їхньою родиною.
Але хороше не вічно. Одного разу Іринка зустріла чоловіка з роботи — і злякалася його погляду.
— Заткни сина! Набридло! Я на роботі впадаю, а тут він репетує! — кричав він.
Він став пити, гуляти, а потім і бити. Спочатку вона пробачала, думаючи, що треба терпіти заради сина. Але одного разу мати побачила синці на її руках.
— Що це?!
— Я думала, він буде найкращим… — заплакала Іринка.
— Збирай речі. Я боюсь, що буде далі.
Вона подала на розлучення. Мишко погрожував, потім благав повернутися, але вона була непохитна.
Минуло три роки. Подруга-однокласниця запросила Іринку на зустріч випускників.
— Приходь!
— А як же Мишко?
— Його не запрошують. Він спивається, його звільнили.
На зустрічі всі здивувалися, побачивши Захара. Височенний очкарик перетворився на впевненого чоловіка — підтягнутого, успішного, з власною справою. Він підхопив Іринку на руки, закрутив:
— Ти стала ще красун
