**Поклик серця**
“Наступний!” – голосно оголосила медсестра, коли з кабінету лікарки Даринки Степанівни вийшов останній пацієнт.
“Доброго дня”, – привітався Ярослав і, лагідно посміхнувшись, сів на стілець біля столу.
“Доброго здоров’я”, – відповіла Даринка. Вона була молодою лікаркою, і звертатися до неї по-батькові було ще дивно – хіба що медсестра так робила.
Піднявши очі, вона впізнала знайомий погляд сірих очей. Серце забилося частіше, але вона взяла себе в руки.
“Ярослав?” – це був її колишній однокласник, вони дружили ще в школі.
Коли Даринка після школи поїхала до Києва вступати до медичного університету, Ярослав залишився у їхньому невеликому містечку. Батько хворів, а на платне навчання коштів не вистачало. Мати померла шість років тому – залишилися вони з батьком удвох.
Тепер перед нею сидів дорослий Ярослав, ще гарніший, ніж вона пам’ятала. Даринка навіть засумнівалася, що його турбує здоров’я, але все ж спитала:
“Що тебе турбує? Розповідай”.
“Скаржуся на сильне серцебиття… особливо коли бачу тебе”, – відповів він із посмішкою.
“Ох, ну я піду”, – кинула медсестра, обмінявшись з Ярославом значущим поглядом. Все одно пацієнтів більше не було, і вона вийшла.
“Даринко, я прийшов, бо ти мене уникаєш. А мені треба поговорити. Післязавтра виїжджаю у рейс на два тижні. Я все розумію – одружений, діти…”
У школі між ними були ніжні почуття. Разом ходили на уроки, вечорами гуляли, ходили до кіно. Всі знали – вони одружаться. Але доля розпорядилася інакше. Ще в школі за Ярославом ходила Оксана з паралельного класу. Вона чатувала його на перервах, підстерігала після уроків. Але він не звертав на неї уваги – бачив лише Даринку.
“Ярику, ти все одно будеш мій. Знаєш цю пісню: «Нікуди не подінешся, закохаєшся й одружишся – все одно ти будеш мій»?” – співала вона, а потім голосно сміялася.
Даринка вступила до університету та поїхала. Ярослав залишився, влаштувався на роботу, закінчив автошколу – мріяв стати далекобійником. Потім армія. З Даринкою майже не бачились – вона рідко приїжджала на канікули.
А після армії до нього причепилася Оксана. Працювала продавчинею, була жвавою, любила випити. Одного разу його друг Тарас запросив компанію до кафе на день народження. Оксана сіла поруч, а коли Ярослав виходив покурити, підливала йому горілку у вино. Він і не помітив, як захмелів.
“Тебе щось сильно розвезло”, – здивувався Тарас. – “Викличу таксі, відвезу тебе додому”.
Але Оксана вже підскочила:
“Я його відвезу, вже викликала”.
Тарас посадив Ярослава у машину, і вони поїхали. Та Оксана відвезла його до себе – мати була у нічну зміну. Вклала спати, а сама лігла поруч. Що там було – невідомо, але вранці Ярослав прокинувся, а біля нього – Оксана.
Він нічого не пам’ятав. Двері відчинились – увійшла її матір.
“Оце так! Оксанко, бачу, у тебе гості!” – і вийшла, хлопнувши дверима.
“Ой, мама повернулася. Довго ми спали… після такої ночі!” – сміялася дівчина. – “Ярославе, тепер ти маєш на мені одружитися. Тем більше, мама нас застала”.
Йому було погано – боліла голова, а тут ще й Оксана з весіллям. Він злякався. Був занадто чесним. Та й Даринку все ще кохав. Сподівався, що вона повернеться після навчання.
“Я піду”, – сказав він, підводячись. – “Погано почуваюся”.
“Зрозуміло, ти ж учора перебрав”, – усміхнулася вона. – “До вечора, любий, подзвонимо”.
З того дня він не зміг позбутися Оксани. Незабаром вона повідомила, що вагітна, і йому довелося одружитися.
Коли Даринка дізналася, що Ярослав одружився, погодилася вийти заміж за свого однокурсника Богдана, який давно за нею доганявся.
“Навряд чи я його люблю”, – думала вона вже після весілля. – “Якась неправдива сім’я. Бачимось рідко – він у лікарні, я в поліклініці”.
Богдан був далеким від її мрій – не романтик, а якийсь холодний. Весь час зайнятий. Дітей не хотів:
“Поки не плануємо, треба на ноги стати”.
“Але у нас ж гарна квартира!” – заперечувала вона.
“Треба більше грошей”, – відповідав він.
Свекор підтримував їх фінансово, але Богдан і далі відмовлявся від дітей.
Прожили вони шість років. Одного вечора, коли чоловік був на чергуванні, у двері постукала вагітна дівчина.
“Я чекаю дитину від вашого чоловіка”, – сказала вона. – “Він обіцяв на мені одружитися. Дайте йому розлучення”.
“Добре, я відпускаю його”, – спокійно відповіла Даринка.
Вона не плакала довго. Подала на розлучення та повернулася додому, влаштувавшись у місцеву поліклініку.
Ярослав і Оксана жили у квартирі, яка дісталася їй від бабусі. Двоє дітей –
