Ой, дитино, присядь біля мене, бо хочу розповісти тобі історію — не звичайну, а таку, що серце стискає, ніби морозом огортає. Історію про мою родину, що розсипалась, як сухе листя восени, і про те, як я опинилась тут, у будинку для літніх, забута майже всіма.
Колись у мене було п’ятеро дітей — кожен, як окрема зірка на небі. Ми жили в маленькому селі, у хаті, де стіни пам’ятали сміх моїх батьків. Я доглядала цю оселю, вірячи, що родина — це опора, яка ніколи не підведе.
Але час минав, і все почало розпадатись, немов нитки від старої одежи. Першою пішла Даринка — старша дочка. Вона вийшла заміж за заможного чоловіка, переїхала до Києва, у світ великих справ. Спочатку писала листи, дзвонила. Потім листи стали рідшими, а дзвінки — коротшими. Згодом вона зовсім зникла. Казала, що дуже зайнята, що життя крутиться. А я все чекала біля вікна, сподіваючись, що вона згадає про свою матір. Якось почула, що у неї нове життя, де я — лише далекий спогад. Тоді вперше відчула, як болить самотність.
Другим був Тарас — мій найлюбіший син. Він був добрим, але безпорадним, як пташка з побитим крилом. Він не знаходив себе, блукав між роботами, часто гуляв з поганою компанією. Я годувала його, гріла, а він лише віддалявся. Одного разу він прийшов п’яний, і ми посварились. Він сказав мені таке, що я довго не могла забути. Вранці Тараса не було. З того дня минуло вже багато років, а про нього — нічого.
Третя — Оксана, тиха і лагідна. Вона пішла за чоловіком у далеке село, якого я ніколи не бачила. Вона рідко писала, а коли приїжджала, то була чужою, ніби ми говорили різними мовами. Коли я захворіла, вона не приїхала. Казала, що не може, що своїх клопотів повно. Я зрозуміла тоді — у її світі мені вже немає місця.
Четвертий — Богдан. Він був схожий на мене — працьовитий і відданий. Ми разом лагодили хату, разом святкували Різдво. Але потім у нього з’явилась своя родина, і я стала лише частиною його минулого. Він рідко заходив, а згодом і зовсім перестав. Я питала, чому, а він відповідав, що життя змінилось, що всі ми маємо свій шлях.
І останній — Андрійко, наймолодший. Він затримався зі мною довше за всіх. Поки був малим, ми були нерозлучні. Але потім він поїхав до Львова навчатись і там залишився. Обіцяв, що буде дзвонити, що я для нього — найрідніша. Але роки минали, і його голос лунав у трубці все рідше. Потім зовсім стих. Одного разу він завітав на кілька днів, а потім зник, залишивши мене наодинці з тишею порожніх кімнат.
Отак, дитино, я залишилась сама. Хата, де колись лунали пісні, наповнилась мовчанням. Я намагалась зберігати тепло в душі, але час і зневага — як вітер, що вивітрює навіть найміцніші камені.
Мене привезли сюди — до будинку для літніх. Спочатку було дуже важко, ніби мене кинули в темний ліс без дороги. Я плакала вночі, згадуючи всіх, хто колись був поруч. Але дні минали, і я навчилась жити серед чужих людей.
Іноді до мене заходять сусідки, розповідають свої історії, але мені все одно бракує своїх. Мої діти — ніби тіні, що розчинились у світанку.
І от, одного вечора, коли сонце ховалось за горизонт, я зрозуміла: хоч вони й пішли, хоч я залишилась, у мене є моя історія. І я хочу, щоб ти пам’ятала — родина не завжди буде поруч, але любов, яку ми даруємо, ніколи не зникає.
Бо навіть у найглибшій темряві можна знайти світло. Можливо, не те, що світить у вікні, а те, що живе всередині нас. І хоч я тепер тут, у цьому будинку, я все ще тримаю це світло — свою надію, свою любов і свої спогади.
Ось така історія, доню. Не забувай своїх близьких, бо час минає, і його не повернеш. Любов — це найважливіше, що в нас є, навіть якщо іноді вона захована глибоко в серці.
Присідай ще, розповім тобі, як я колись співала колискові, від якої теплішало на душі, і про те, як важливо вміти відпускати… Але це вже іншим разом, добре?
