Ой, дитино, присядь біля мене, бо хочу розповісти тобі історію, що болить, мов ножем у серце. Історію про мою сім’ю, яка розсипалась, як сухе листя взимку, і про те, як я опинилась тут, у будинку для літніх, де тиша гризе душу.
Колись у мене було п’ятеро дітей — п’ять зірок на моєму небі. Ми жили в старій хаті, де кожна тріщина в стінах знала наші сміхи й сльози. Я пестила цей дім, вірячи, що родина — це та кріпость, яка втримає все.
Але час нещасливий — він підточує все, мов той хробак яблуко. Першою пішла Соломія — найрозумніша, найгарніша. Вона вийшла заміж за багатого киянина, поїхала у велике місто, де блиск засліпив їй очі. Спочатку писала, дзвонила. Потім — все рідше. А потім зовсім перестала. Казала: «Мамо, у мене тепер своє життя». І я сиділа біля вікна, чекаючи, поки вона згадає. Але вона не згадала.
Другим був Тарас — мій сокіл. Він мав добре серце, та в ньому була біль, мов гострі камінці. Він губився в чарках, в неправедних друзях. Я годувала його, молилась за нього, а він тільки віддалявся. Одного вечора він прийшов додому п’яний, сказав мені таке, що я не могла забути. А на ранок його не стало. І досі не знаю, де він.
Третя — Оксана, тиха, мов тінь. Вона пішла за чоловіком у далеке село, де життя важке, як камінь на плечах. Вона рідко дзвонила, а коли приїжджала, то дивилась на мене, ніби я вже не її мати. Коли я захворіла, вона сказала: «Не можу, мамо, у мене свої клопоти». І я зрозуміла — для неї я вже минуле.
Четвертий — Богдан. Він був схожий на мене — працьовитий, міцний. Ми разом лагодили дах, разом святкували Різдво. Але потім у нього з’явилась своя родина, і я стала для нього тільки спогадом. Він перестав приходити, а коли я питала чому, він відповідав: «Життя, мамо, воно таке».
А найменший — Юрко. Він залишався зі мною найдовше. Поки був малим, ми були разом. Але потім він поїхав до Львова, обіцяв навідуватись. Спочатку писав, потім — лише на свята. А потім і зовсім зник. Приїхав раз, подивився на мене, ніби на чужинку, і знову пішов.
Так я залишилась одна. Дім, де колись лунали голоси, став пусткою. Я намагалась гріти серце спогадами, але вітер часу вивітрює все.
Мене привезли сюди. Спочатку було важко, ніби мене кинули в прірву. Я плакала вночі, згадуючи їх усіх — тих, хто колись був поруч. Але потім звикла.
Іноді до мене заходять люди, іноді хтось розповідає своє. Але в мені — порожнеча. Мої діти — як тіні, що розчинились у світлі.
Одного вечора, коли сонце ховалось за обрій, я зрозуміла: вони пішли, але моя любов до них — ні. І я хочу, щоб ти знала, дитино: родина — це не лише ті, хто поруч. Це й ті, кого вже немає, але чий світ ще живе в твоєму серці.
Бо навіть у найчорнішій темряві знайдеться вогник. Можливо, не той, що в вікні, а той, що в душі. І хоч я тут, у цьому будинку, я все ще тримаю його — свою надію, свою любов.
Ось і вся історія, дитинко. Не забувай тих, хто тобі рідний, бо час не повертається. Любов — це єдине, що лишається, навіть коли всі йдуть.
Присядь ще, розкажу тобі, як я колись співала колискові, від якої затихали навіть вітри… Але це вже іншим разом, гаразд?
