**Щоденник Прохора Захаровича**
Життя – штука швидкоплинна. Воно буває складним, інколи несправедливим, але іноді підкидає такі сюрпризи, що наповнюють його новим сенсом. Дають шанс виправити помилки минулого, зрозуміти справжні цінності й стати кращою людиною.
Восьмій рік, як я поховав дружину Олену й більше не одружувався. Спочатку жили з сином Дмитром у нашому двоповерховому будинку. Все тут було облаштоване її руками – затишно, чисто, з любов’ю. Після її смерті я не переставляв меблі, усе лишилося так, як за її життя. Лише з Дмитром підтримували порядок – обоє були акуратними.
Дмитро закінчив школу, вступив до університету. Хлопець був гарний, дівчата йому так і липли ще зі школи, а він не відмовлявся.
— Дмитре, негоже так поводитися з дівчатами, — казав я йому. — Дивись, якась раніше часу принесе дитину. Тоді й зрозумієш — доведеться одружуватися.
В університеті — та сама історія. Коли син переїхав до іншого міста, я залишився сам. Але з жінками не поспішав зустрічатися – мабуть, не міг забути Олену. У нас була справжня любов, а таке трапляється рідко.
Якось нагрянув мій старий друг Тарас. Стояли на подвір’ї, жарили шашлики, розмовляли.
— Як Дмитро? Як сам? — питав він.
— Діла йдуть у гору. Дмитро мені допомагає, тільки одружитися не поспішає. У цьому він не в мене, — сміявся я. — А в тебе як?
— Та все гаразд. Фермерю, багато чого навчився. Одружився знову – з Іркою розійшовся, а нова дружина молодша за мене на двадцять років. Тільки донька не приймає її, свариться. Та нічого, може, з часом улагодиться. — Тарас замовчав, потім додав: — А ти вже вісім років сам, без жінки важко.
— Ні, поки не хочу. Жінок багато, уваги теж не позбавлений. У мене ж у конторі є гарні жінки. Але поки не готовий до нової родини.
По сусідству жила Наталка – гарна жінка, три роки як поховала чоловіка. Дочка вже заміжня. Ми спілкувалися, і мені вона була симпатична, але тримала себе строго – як і належить удові. Лише інколи пригощала пирогами чи яблуками з саду. Одного разу я запропонував:
— Давай обміняємось номерами, Наталко. Мало що трапиться – подзвонимо.
— Правильно, Прохоре Захаровичу, життя – штука непередбачувана, — погодилася вона.
Провівши Тараса, я ліг спати – шашлики з коньяком зробили своє. Наступного дня, коли під’їхав до дому, побачив біля воріт молоду дівчину.
— Вам до Дмитра? Він тут не живе, — сказав я, виходячи з авто.
— Я до вас, Прохоре Захаровичу, — відповіла вона тихим голосом. — Мене звати Віра.
— До мене? — Я здивовано підняв брови.
Вона простягнула фото, де була маленька дівчинка. — Це ваша онука – Софійка, їй чотири.
— Віро, годі мені голову забивати! Розбирайтеся з Дмитром самостійно. — Я зачинив калітку й увійшов у дім.
Років півтора назад вже приїжджала одна така, навіть з дитиною. Але тест показав, що вона брехала. Тому тепер я не довіряв. Зайшов у кімнату, буркнув:
— Ох, сину, скільки ще таких дівчат до мене приходитиме? Завтра поговоримо серйозно – час одружуватися.
Потім вийшов годувати Барса – мого вірного пса і сторожа. Побачив у калітці файл із документами. Усередині було фото дівчинки та якісь папери. Взяв його, поклав на полицю:
— Подивлюся потім. Що там може бути цікавого?
За роботою забув і про дівчину, і про файл. Сказав Дмитрові, але він, як завжди, відшутився.
Минув рік. Я був у конторі, коли задзвонив телефон.
— Слухаю. Що?! Ні, не може бути… — Я опустив трубку, а секретарка, побачивши мене блідого, швидко принесла води.
Мій син загинув у аварії. Йшов сильний дощ, і він не впорався з керуванням.
Похорон пройшов як у тумані. Тарас узяв усі клопоти на себе, а Наталка весь час була поруч – приносила воду, ліки. Та все ж після похорону я потрапив до лікарні. Лікар сказав – мікроінфаркт.
У лікарні часто бував Тарас, а Наталка приходила майже щодня.
— Барса я годую, він мене знає. Але по хазяїну сумує, — розповідала вона. — За домом наглядаю, Тарас теж допомагає. Тож не хвилюйся, — заспокоювала мене.
Вона розуміла, що втрата сина – важке випробування.
Одного разу я не витримав і розплакався.
— Наталко, у мене більше нікого немає… Краще б я помер, був би із рідними.
— Не кажи так! Якщо Господь залишив тебе тут, значить, для чогось потрібен.
— Дякую… І давай на «ти», легше так. Не йди, а то з глузду з’їду сам. Я тобі все відплачу.
— Що ти, ми ж сусіди! Я у відпустці – не хвилюйся.
Дні минали. Наталка привозила їжу, пироги. І навіть не помітила, як зрозуміла – Прохор їй не просто сусід.
Одного разу я попросив:
— Зайди в дім, на верхній полиці лежить файл з документами. Забув про них.
Наступного дня вона принесла його – той самий, що за
