Моя доля пішла іншою
Ліда Михайлівна стояла біля вікна й дивилася на сусідську ділянку, де молода жінка розвішувала білизну на мотузці. Чужа жінка в будинку, який мав дістатися їй. У будинку, де вона виросла, де пройшла її молодість, де померла мати.
— Лідо, ти чого там завмерла? — гукнула її молодша сестра Ганна, заходячи у кухню з пакетами з магазину. — Чай зовсім охолоне.
— Та так, дивлюся, — зітхнула Ліда Михайлівна, відходячи від вікна. — Як вона там господарює.
— Годі себе мучити, — Ганна почала викладати покупки на стіл. — Що зроблено, те зроблено.
— Тобі легко говорити. У тебе своя квартира є, а я от сиджу у тебе на шиї.
— Не кажи дурниць. Ти мені не в тягар, сама знаєш.
Ліда Михайлівна сіла за стіл і взяла охололу чашку. Чай був гіркий, несолодкий — економили цукор. Після того як вона втратила будинок, грошей стало катастрофічно не вистачати. Пенсія маленька, а жити треба було на двох.
— Галю, а ти пам’ятаєш, як мама нам казала про заповіт? — запитала вона, помішуючи ложечкою чай.
— Пам’ятаю, звісно. Казала, що будинок нам навпіл дістанеться.
— Ось саме. Навпіл. А виходить, що все Мар’яниній донці дісталося.
Ганна важко опустилася на стілець. Тема заповіту болісно відгукнулася в душі обох сестер.
— Лідо, ми ж це вже сто разів обговорювали. Мама в останні роки погано тямила. Альцгеймер, кажуть лікарі.
— Та вона ж не одна заповіт писала! Нотаріус був, свідки. Я могли дозволити хворій жінці все чужій людині відписати?
— Мар’яна не чужа. Вона мамину племінницю виходила, коли та хворіла.
— Виходила! — фуркнула Ліда Михайлівна. — Пару місяців походила, ліки давала. А ми що, тридцять років мамою не займалися?
Ганна замовкла. Обидві сестри знали, що це несправедливо, але нічого змінити вже не можна було. Суд вони програли, будинок перейшов до Мар’яни — далекої родички, яка з’явилася в їхній родині лише в останні роки.
Дзвінок у двері перервав їхні роздуми.
— Я відчиню, — підвелася Ганна.
У передпокої почулися голоси, а потім у кухню увійшла їхня племінниця Оля — донька покійного брата.
— Привіт, тіто Лідо, тіто Галю, — поцілувала вона обох у щоку. — Як справи?
— Та от живемо помаленьку, — відповіла Ліда Михайлівна. — А ти як? Робота як?
— Нормально все. У відпустку збираюся на море. Хотіла вас запитати, може, гроші потрібні? Можу трохи допомогти.
Ганна з Лідою переглянулися. Оля завжди була гарною дівчиною, але зараз її пропозиція звучала особливо зворушливо.
— Дякуємо, Олю, — сказала Ганна. — Поки самі справляємося.
— Гаразд, якщо що — кажіть, не соромтеся. А взагалі я хотіла розповісти новину. Пам’ятаєте Мар’яну, яка бабусин будинок отримала?
Ліда Михайлівна напружилася.
— Звісно пам’ятаємо. А що з нею?
— Так вона будинок продає! Оголошення вчора побачила в інтернеті. Чотири мільйони просить.
— Що?! — Ліда Михайлівна підскочила з місця. — Продає?!
— Ну так. Каже, що будинок старий, ремонт дорогий, а їй квартира в місті потрібна.
— Не може бути, — прошепотіла Ганна. — Мама ж казала, що будинок у родині має залишитися.
— Яка тепер родина, — гірко посміхнулася Ліда Михайлівна. — Чужа тітка отримала спадщину й робить, що хоче.
Оля ніяково переступала з ноги на ногу.
— Тіто Лідо, а може, ви до неї зайдете? Поговорите? Раптом вона погодиться продати вам дешевше?
— На що купувати? — розвела руками Ліда Михайлівна. — У мене пенсія п’ять тисяч, у Ганни — шість. Де нам чотири мільйони взяти?
— Може, якийсь кредит візьмете?
— У нашому віці кредит? Мені шістдесят вісім, Ганні — шістдесят чотири. Хто нам грошей дасть?
Оля зітхнула.
— Шкода дуже. Будинок-то гарний був, великий.
— Був, — луною відгукнулася Ліда Михайлівна.
Після відходу племінниці сестри довго сиділи мовчки. За вікном сідало сонце, забарвлюючи кухню в золотисті тони.
— Знаєш що, — раптом сказала Ліда Михайлівна, — а піду я до неї. До цієї Мар’яни.
— Навіщо? — здивувалася Ганна.
— Поговорю. Може, совість у неї прокинеться.
— Лідо, не треба. Тільки засмутишся.
— А що мені втрачати? Будинок усе одно не мій.
Наступного ранку Ліда Михайлівна вдягла найкращу сукню й пішла до батьківського будинку. Іти було недалеко, лише через два квартали, але кожен крок давався з трудом.
Будинок виглядав занедбаним. Паркан перекосився, хвіртка скрипіла, у саду буяли бур’яни. Ліда Михайлівна болісно скривилася, згадавши, яким охайним був двір за матері.
Вона постукала у двері. Відчинила Мар’яна — жінка років сорока п’яти, повна, з невдоволеним обличчям.
— А, це ви, —
