Та все ж долю не обдуриш
Найкращі подруги Олеся та Марія дружили з дитинства, жили в одному селі на Волині, всі вважали, що їхня дружба – «ні водою розлити». Обидві гарні, та Олеся виглядала ніжнішою та спокійнішою, а Марія – наче полум’я, жвава та задириста.
У старших класах усі знали, що за Олесею зітхав Іван, але вона не сприймала його погляди всерйоз. Хоча це пестило її самолюбство – хлопець ходив за нею, як тінь, дарував квіти, хоч і польові, щодня запрошував на прогулянки і навіть зізнавався в коханні. Але Олеся лише посміхалась у відповідь цьому симпатичному, але скромному Івану. І можливо, у них би все й склалося, якби між ними не став самозакоханий Тарас, який хотів завоювати усіх гарних дівчат одразу.
Чорнявий, з карими очима Тарас ходив по школі гордовитою ходою, не даючи спокою дівчатам. Обидві подруги теж закохалися в нього, спочатку навіть жартували:
— Уяви, Олесю, ось пощастить якійсь дівчині одружитися з таким красенем Тарасиком, — сміялася Марія.
А Тарас відчував, що подобається обом, почувався справжнім серцеїдом і гуляв по черзі – тиждень з однією, тиждень з іншою. Дівчата почали злитися одна на одну через хлопця, і це суперництво ще більше розпалювало його. Йому подобалося їх дражнити, але й кохати він не забував.
Одного разу найкращі подруги посварилися через Тараса дощенту і чекали, кого ж він нарешті обере. Якось Олеся під час зустрічі з ним сказала:
— Тарасе, я чекаю від тебе дитину. Що робитимемо?
— Правда? — здивувався він, почухавши потилицю. — Ну що ж, одружимося, про що тут думати? У дитини має бути батько. Сподіваюся, ти не проти? Куди вже тепер діватися…
Доля зробила вибір за них, і Тарас заспокоївся. Через тиждень у них був випускний. Подруги несподівано помирилися, поговорили, наче розставили всі крапки. Олесі здавалося, що розбуб із Марією був щирим, вони побажали одна одній щастя. Та помилялася Олеся – подруга пішла, сховавши в душі образи й палку злість.
Було весілля Тараса й Олесі, у селі гуляли на славу, а потім почалося спокійне сімейне життя. Жили добре, народився син Ярик. Жили у своєму домі, який Олесі дістався від бабусі. Тарас постарався – відремонтував, розширив, бо був майстром на всі руки. Працював комбайнером і добре розбирався в техніці.
Настали важкі часи, криза вдарила по всіх. Олеся працювала у бухгалтерії, але її скоротили. У радгоспі все закривалося, комбайнерів теж звільняли, але Тараса поки що лише відправили у тривалу відпустку.
— Тарасе, що ж робити? Ярик зносив усе, а він ось-ось іде до першого класу. Черевики на ньому просто розвалюються, а там і зима на носі – треба новий одяг купувати, — говорила засмучена Олеся.
Тарас згоджувався, їхній майже семирічний Ярик швидко винашував усе. А криза накрила радгосп. Головна бухгалтерка Ганна жаліла Олесю – та була дуже спритною у роботі. Зустрівши її у магазині, сказала:
— Олесю, моя донька казала, що в райцентрі, у Податковій, шукають секретарку. Роботи багато, але ти ж не боїшся?
— Ой, дякую, Ганно Іванівно! Завтра зранку поїду на автобусі, — зраділа вона.
Вранці вона переступила поріг Податкової й сіла на лавку, чекаючи, коли її запросять у кабінет. Вона вже знала, що зарплата невелика, але роботи багато – і це її не лякало. Коли немає нічого, то й працювати не страшно. Нарешті її запросили.
— Доброго дня, — несміливо сказала вона.
— Доброго здоров’я, проходьте, сідайте, — чітко відповіла жінка в окулярах, і голос здався Олесі знайомим.
На ній був строгий костюм, яскрава помада й окуляри. Вона подивилася у монітор, потім підняла голову – і Олеся аж підскочила.
— Маріє?! — радісно скрикнула. — Оце так зустріч!
— Олесю, — теж здивувалася Марія. — Оце так роки минають, а ти не змінилася. Значить, це ти претендуєш на це місце? — запитала вона вже злегка зверхньо.
— Так, я, — зраділа Олеся.
— А як ти з села щодня до райцентру їздитимеш? — тон Марії був стриманим і надто спокійним.
— На автобусі, вони ж часто ходять. А ти розкажи, Маріє, як сама? Після школи в місто вчитися поїхала?
— Так. Вивчилася на економіста, потім повернулася сюди й влаштувалася. Вже підвищили, як бачиш, — спокійно промовила Марія.
— Молодець, — щиро похвалила Олеся. — Бачиш, як добре вийшло – вчилися разом, тепер, може, й працюватимемо разом.
Марія відкинулася на спинку крісла, аристократичним жестом поправила волосся.
— Боюся, нічого не вийде, Олесю, — ввічливо відповіла вона. — Нам потрібна людина з райцентру. Роботи багато, інколи й понаднормово, а тобі ж на автобус. До
