20 травня
Сьогодні ранок почався з незвичного відчуття. Як завжди, проводжала свого сина Данила на вступні іспити до університету у Львові.
— Сину, з Богом, нехай щастить, — схвильовано прошепотіла я, поправляючи йому комір.
Він мав їхати до сусіднього міста. Я підбадьорила його, нагодувала сніданком і випроводила у нове життя.
— Дякую, мамо, не хвилюйся. На бюджет, мабуть, не потраплю… — за ним замкнулися двері, а чоловік уже поїхав на роботу.
Ми з Олегом прожили двадцять два роки. За цей час виростили сина, гарного хлопця. Вірили, що його чекає тільки найкраще. Він не знав нестачі, подорожував з нами, був оточений любов’ю. Данило теж не створював проблем — спокійний, відповідальний.
Коли він був малим, ми з чоловіком крутилися як білки у колесі, залишаючи його на бабусю. Так починали наш маленький бізнес. Я торгувала на ринку, але з часом справи налагодилися, з’явилися гроші.
— Оленко, годі тобі на ринку стояти. Сиди вдома, займайся господарством, — одного разу сказав Олег.
— Та мені хочеться, щоб ми ні в чому не мали потреби. Я ж тобі допомагаю, — заперечила я. — Та й вдома нудно.
— Ти ж знаєш мої погляди: дружина — хранителька вогнища, а чоловік — годувальник, — наголосив він.
Мене з дитинства вчили слухатися чоловіка. Що я могла сказати? Причин відмовлятися не було. Тилу забезпечено, бізнес іде добре.
— Наша нова квартира в іпотеці потребує ладу, а син — уваги. До того ж Данилко незабаром до школи.
— Згодна, Олежку, — усміхнулася я. — Час плести наше гніздечко. Ти завжди мудро говориш.
У душі мені подобалося бути самостійною, адже ми з Олегом разом починали. Але я підкорилася, ставши господинею. Хоча все ж вела бухгалтерію, виправдовуючи свою економічну освіту.
— Оленко, купимо дачу під Києвом, — запропонував чоловік. — Машина є, їздитимемо на відпочинок.
— Боже, ти читаєш мої думки! — зраділа я.
Ми часто їздили туди на вихідні, іноді навіть у відпустку.
Але того ранку, коли Данило поїхав на іспити, усе змінилося. Я вирішила спекти пиріг, щоб заспокоїтися, і вже діставала борошно, коли раптом хлопнули двері.
— Данило? Чи може Олег щось забув?
Та це був він.
— Що трапилося? Чому не на роботі? — здивувалася я.
— А ти ж до матері збиралася? Хворіє вона, — не дивлячись у вічі, сказав він.
— Пізніше піду, тільки Данила проводжала. Пиріг хочу зробити. Хвилююся.
Олег замовк, потім вимовив:
— Гаразд, скажу одразу. Я йду від тебе. Кохан
