**Щоденник. Одного разу після танців.**
Вчора ввечері моя п’ятирічна донька Соломія заявила, що в неї буде нова мама — її тренерка з танців. Я намагався зберігати спокій, але її слова не звучали як жарт. Чим більше вона розповідала, тим ясніше ставало: щось відбувається за моєю спиною… щось, про що я навіть боялась подумати.
Я віддала свою мрію заради доньки. З дитинства я мріяла стати професійною бальною танцівницею. Любила музику, плавні рухи, блиск костюмів. Танці дарували відчуття, ніби я можу літати. Колись здавалося, що я на шляху до своєї мрії.
Виступала на невеликих конкурсах, наполегливо тренувалася. Навіть після шлюбу з Тарасом продовжувала ходити до студії, тримаючись за свою мрію.
Ми не планували дитину так рано, але життя нас вразило. Я дізналася, що вагітна, і все змінилося за ніч.
Пріоритети змінилися. Я перестала танцювати, думаючи — лише на час. Але коли народилася Соломія, стало ясно: повернутися вже не вийде. Час, енергія, шанси — усе минуло. Тепер я була матір’ю.
Але жодного разу не пожалкувала. Соломія — найкраще, що сталося в моєму житті. Її маленькі ручки, великі очі, те, як вона каже «мамо» — вона наповнила моє серце так, як танці ніколи не могли.
Я кохала її сильніше, ніж уявляла можливим.
Але мрія, навіть відкладена, живе всередині. І глибоко в душі я сподівалася, що колись Соломія теж полюбить танці.
Тому, коли вона підійшла до мене й сказала, що хоче записатися на танці після того, як Тарас показав їй мої виступи, я ледь не заплакала. Записала її того ж дня. А через тиждень вона вже почала займатися.
Але незабаром я помітила: Тарас поводиться дивно. Віддалений, постійно затримується на роботі, мовчить, коли приходить додому.
Одного вечора я не витримала. Подивилася на нього через кухонний стіл: «Ти проти того, щоб Соломія танцювала?»
Він здивувався: «Ні. Чого ти взагалі?»
«Ти став іншим. Приходиш пізно. Не розмовляєш, як раніше. Ніби десь далеко.»
Віддіхнув: «Марічко, нема про що хвилюватися.»
«Але ж є! — не відступала я. — Ти більше не розповідаєш про роботу. Їси мовчки. Уникаєш мого погляду.»
Відхилився на стільці: «Я просто зайнятий. І все.»
«Ти ж ніколи не любив танці, — сказала я. — Навіть на нашому весіллі не танцював. Ні на вечірках. Я завжди це ігнорувала. Але, може, тепер тобі це заважає? Може, не хочеш, щоб Соломія танцювала?»
Він похитав головою: «Це неправда. Я бачу, як вона посміхається після тренувань.»
«Тоді що не так? — спитала я. — Скажи.»
Помовчав: «Нічого. Ти занадто переживаєш. Скоро робота втихомириться.»
Підійшов, обійняв, провів рукою по моїй голові, як колись. Я заплющила очі. Але в грудях щось було не так.
Після тієї розмови Тарас дійсно став приходити раніше. Розповідав дрібниці: що їв на обід, хто щось кумедне сказав, як застряг у пробці. Я почала заспокоюватися.
Думала, можливо, я просто накручувала себе. Можливо, він справді був заклопотаний. Хотіла вірити в це.
Але одного дня я взяла його телефон, щоб знайти рецепт (мій розрядився). Коли почала друкувати, побачила список незрозумілих платежів. Без назв, без магазинів. Лише суми й коди. Я завмерла. Тарас завжди повідомляв про покупки.
Він міг подзвонити й запитати, чи треба щось із магазину. Що це було?
Потім згадала: скоро наша річниця. Можливо, готував сюрприз? Поїздку? Подарунок? Це пояснило б таємні витрати.
Наступного ранку, після його відходу, я вирішила знайти подарунок. Розумію, що підглядати погано, але не втрималася.
Переглянула його кабінет. Нічого. Потім шафу у спальні. Однісінька сорочка лежала в кутку.
Підняла її. Блискітки. Рожеві, як у сценічному макіяжі. У мене такого немає.
Стояла, тримаючи сорочку, і лише одна думка била в голову: де він був?!
Написала йому: «Прийдеш — серйозна розмова.»
Поїхала за Соломією до садочка. Руки тремтіли на кермі. Вона залізла в авто, розповідала про свій день: малюнки, сварки через олівці, хтось відібрав печиво. Цілий світ малечі. Я ківнула, посміхнулася, але думки крутилися навколо сорочки.
Дома Соломія запитала: «Сьогодні танці?»
Я не впевнено: «Не знаю, чи тато встигне тебе відвести.»
Вона насупилася: «Але я дуже хочу!»
Не могла її розчарувати. Написала Тарасу: «Поговоримо після танців.»
Коли він прийшов, я навіть не подивилася на нього. Віддала спортивну сумку й відвернулася. Він мовчки взяв Соломію й пішов.
Двері зачинилися — і я почала метушитися по квартирі.
Подумала: якщо це зрада, я не залишуся. Навіть заради доньки.
Сіла на диван, дивилася на сімейні фото. Весілля, перший день народження, Різдво в
