Сноха терпіла, поки не вибухнула
Марійка намочила губку й почала відтирати пригорілі плями з плити. Свекруха знову щось варила й, як завжди, забрала забути прибрати за собою. Молоко втекти, каша пригоріла, а тепер усе це намертво пристало до емалі.
— Марієчко! — почувся з кімнати голос Олени Іванівни. — Ти там довго ще возишся? Мені чаю хочеться!
Марійка зітхнула, промила губку й поставила чайник. Вже дев’ята вечора, вона щойно з роботи, а свекруха цілий день вдома сиділа, але чай собі заварити не могла.
— Несу, Олено Іванівно! — відгукнулася вона, намагаючись, щоб у голосі не чулося роздратування.
Тарас у цей час дивився телевізор у сусідній кімнаті, навіть не підняв голови, коли дружина пройшла повз із підносом. Так кожен день. Він приходить з роботи, вечеряє та сідає до телевізора. А все інше — дім, мати, господарство — це Марійчині клопоти.
— Ти цукор забула! — незадоволено буркнула Олена Іванівна, коли Марійка поставила перед нею чашку. — І печива нема. Як же чай без печива пити?
— Печиво закінчилося вчора, — тихо відповіла Марійка. — Завтра куплю.
— Ось бачиш, не слідкуєш! А в мій час господиня завжди знала, що в домі є, а чого ні. Я Тараса одна піднімала, і дім у порядку тримала, і на роботі встигала. А ви, молоді, тільки й знаєте, що по магазинах тягатися та по телефону базікати.
Марійка промовчала. Сперечатися марно, вона це вже зрозуміла. Олена Іванівна завжди знайде, за що докорити. То борщ пересолений, то пил десь не витреті, то голосно телевізор увімкнений, то тихо. Іноді Марійці здавалося, що свекруха навмисне шукає привідів, щоб зробити зауваження.
— А свою Софійку знову не забрала з дитсадка, — продовжувала Олена Іванівна, ковтаючи чай. — Вихователька дзвонила, питала, де мама. Незручно мені було, чесне слово.
— Я ж просила вас забрати, у мене нарада була до сьомої, — спробувала пояснити Марійка.
— А я що, нянька, чи що? У мене свої справи є. Ось раніше жінки й працювали, і дітей самі ростили, без усяких нянь і бабусь.
Марійка вийшла на кухню й почала мити посуд. Руки тремтіли від образу. Софійка сиділа у групі продовженого дня до пів на восьму, плакала, бо всі діти вже розійшлися. А Олена Іванівна цілий день вдома була, телевізор дивилася, але онуку забрати не могла.
У спальні на столі лежала стопка дитячих малюнків. Софійка кожного дня приносила щось із садка — то малюнок, то виріб. Показувала мамі, розповідала, як робила. А потім питала:
— Мам, а чому бабуся на мене не дивиться? Я їй малюнок показую, а вона відвертається.
Як пояснити шестирічній дитині, що бабуся вважає її завадою? Що з того часу, як вони переїхали до Олени Іванівни, стара жінка постійно скаржиться, що в домі шумно, що дитина все чіпає, все ламає.
А починалося все добре. Коли Тарас привів Марійку знайомитися, Олена Іванівна була привітна, розпитувала про роботу, про сім’ю. Навіть сказала:
— Гарна дівчина, Тарасе. Видно, що вихована. Женися, пора вже.
Весілля було скромне, але веселе. Олена Іванівна допомагала з частуванням, метушилася, раділа. Марійка думала, що їм пощастило з родиною, що свекруха буде як друга мама.
Коли Софійка народилася, Олена Іванівна перший час була в захваті. Онука, красуня, розумниця! Допомагала з дитиною, варила борщі, прасувала пелюшки. Марійка працювала на півставки, встигала і дім, і малу.
Але поступово щось почало змінюватися. Спочатку дрібні причепи: то підгузник не так надіто, то каша занадто рідка. Потім зауваження стали серйознішими.
— Ти що, зовсім не розумієшся на дітях? — обурювалася Олена Іванівна. — Тарас у її віці вже сам їв, а твоя все ложкою не може потрапити в рот!
— Їй лише рік і три місяці, — несміливо відповідала Марійка.
— Ось-ось! Балуєш! Я Тараса суворо виховувала, і нічого, людиною виріс.
Тарас зазвичай у таких розмовах не брав участі. Приходив з роботи втомлений, вечеряв та сідав до телевізора. На зауваження матері лише кивав або відмахувався.
— Мам, не чіпляйся, — іноді казав він. — Марійка добре справляється.
Але частіше мовчав. А коли Марійка намагалася з ним поговорити, скаржилася на постійну критику, Тарас знизував плечима.
— Та не звертай уваги. Мама у нас така, звикла все контролювати. Потерпи, вона скоро звикне.
Тільки не звикала Олена Іванівна. Навпаки, з кожним роком ставала вимогливішою й примхливішою. Особливо після того, як вони переїхали до її квартири. Їхня однушка стала тісною для сім’ї з дитиною, а в Олени Іванівни була двокімнатна, у хорошому районі.
— Переїжджайте, — запропонувала вона. — Нащо вам зайві витрати? І мені веселіше буде.
Спо
