Олена стояла біля вікна й дивилась, як дощ дзвонить по підвіконню. Позаду чулися тихі кроки чоловіка, який метушився по квартирі з телефоном у руках. Вже третю годину він із кимось розмовляв, але так тихо, що розібрати слова було неможливо.
— Віть, що сталося? — не витримала вона, обертаючись до нього. — Ти весь день як на голках.
Віктор зупинився посеред кімнати й провинувато подивився на дружину. У руках у нього все ще був телефон, на екрані якого блимали якісь повідомлення.
— Лесю, мені треба тобі дещо сказати, — почав він нерішуче. — Тільки не хвилюйся відразу, добре?
Серце в Олени тьохнуло. За вісімнадцять років шлюбу вона вивчила всі його інтонації. Такий голос у нього був лише перед серйозними розмовами.
— Кажи вже, — вона сіла на край дивана.
— Мама повертається.
— Як це повертається? — Олена нерозуміюче подивилася на чоловіка. — Звідки?
— Із Одеси. Від Тетяни. Посварились, і тепер мама хоче їхати назад. До нас.
Олена відчула, як по спині пробіг холодок. Надія Степанівна, свекруха, переїхала до молодшої доньки півроку тому після чергового скандалу в їхній родині. Тоді Олена подумала, що нарешті зможе спокійно жити у власній квартирі, не озираючись на чиюсь думку з кожного приводу.
— Віть, ні, — рішуче сказала вона. — Ми ж домовились. Пам’ятаєш, що було минулого разу?
— Лесю, вона ж моя мати, — Віктор сів поруч із дружиною. — Їй нікуди йти.
— У неї ж своя квартира!
— Там зараз квартиранти. Мама здала її на довгий термін, коли їхала. Договір до кінця року.
Олена заплющила очі й намагалася заспокоїтися. Згадала ті нескінченні місяці, коли свекруха жила з ними. Постійні зауваження щодо приготування їжі, прибирання, виховання дітей. Критика кожного її кроку, кожного рішення.
— А що трапилося з Тетяною? — запитала вона.
— Не знаю точно. Мама лише сказала, що більше не може там бути. Вони з зятем не зійшлися характерами.
— І на скільки вона планує до нас?
— До кінця року, поки не звільниться її квартира.
Олена встала й пройшлася по кімнаті. Чотири місяці. Цілих чотири місяці жити з людиною, яка вважала її недостойною свого сина.
— Віть, я не можу, — сказала вона, зупиняючись перед чоловіком. — Не можу знову це пережити.
— Лесю, будь ласка, — він узяв її за руки. — Вона змінилася. Півроку життя з чужими людьми багато чому її навчили.
— Твоя мати ніколи не зміниться. Вона завжди вважатиме мене винуватою у всіх проблемах цієї родини.
Віктор мовчав. Він знав, що дружина має рацію. Мати дійсно ніколи не приймала Олену, знаходила в ній вади там, де їх не було.
— Коли вона приїде? — втомлено запитала Олена.
— Завтра вранці.
— Завтра?! — Олена аж підскочила від несподіванки. — Віть, ти з глузду з’їхав? Чому не попередив раніше?
— Вона сьогодні лише подзвонила. Каже, квиток уже купила.
— Чудово, — Олена похитала головою. — Значить, вона навіть не збиралася питати дозволу. Просто поставила нас перед фактом.
— Лесю, ну що ж мені було робити? Сказати матері, щоб ночувала на вокзалі?
— Могла б у готелі зупинитися. Або до подруг якихось.
— У неї немає грошей на готель. А подруги… Ти ж знаєш, який у неї характер.
Олена дуже добре знала. Надія Степанівна встигла посваритися з усіма сусідами, з усіма знайомими. Вічно всім незадоволена, усіх критикує.
Ввечері за вечерею вони розповіли дітям. Чотирнадцятирічний Сашко знизав плечима — для нього бабуся була просто бабусею, яка іноді дарувала гроші й іноді лаялася. А ось одинадцятирічна Настенька насупилася.
— Вона знову казатиме, що я неправильно уроки роблю? — запитала дівчинка.
— Настенько, бабуся тобі добра бажає, — намагався пояснити батько.
— Тоді нехай бажає здалеку, — буркнула донька, і Олена ледве стрималася, щоб не посміхнутися.
Вранці Олена спеціально встала раніше й приготувала сніданок. Хотіла, щоб свекруха відразу побачила, що в домі порядок, що вона гарна господиня. Хоч розуміла, що це марно — Надія Степанівна все одно знайде до чого причепитися.
О десятій годині пролунав дзвінок у двері. Віктор кинувся відчиняти, а Олена лишилася на кухні, судорожно витираючи й так чисті тарілки.
— Віточку, синочку мій! — почувся голос свекрухи з передпокою. — Як я за тобою сумувала!
— Мамо, заходь, заходь. Як доїхала?
— Жахливо доїхала. У потягу душно було, кондиціонер не працював. А ще в нашому вагоні якийсь п’яний їхав, всю ніч галасував.
Олена глибоко зітхнула й вийшла у передпокій. Надія Степанівна стояла оточена сумками й валізами. Їх було так багато, що здавалося — вона переїжджає назавжди.
— Доброго ранку, Надіє Степанівно, —
