Тихий гомін київської еліти розливався по залу дорогого ресторану, переплітаючись із дзвоном кришталевих келихів. Богдан Коваль, чоловік, чиє ім’я десятиліттями лунало у залах рад директорів, сидів за центральним столом. Його постава була бездоганною, костюм відточеним, а поруч — його дружина, Маріанна Шевченко, у вишуканій вечірній сукні. Роками Богдан був втіленням контролю — ніби скеля, яку ніщо не може похитнути.
Але саме цього вечора та скеля дала тріщину.
Молода офіціантка підійшла, тримаючи дві тарілки з легкістю. Їй не могло бути більше двадцяти, одягнена просто, але в її погляді була якась гідність. Коли вона поставила тарілку перед Богданом, їхні очі на мить зустрілися.
І він завмер.
Щось у її погляді вдарило його, як хвиля — знайоме, ніби спогад із іншого життя.
П’ятнадцять років тому, якщо бути точним.
— Вам щось потрібно? — обережно запитала вона, помітивши його заціпеніння.
Голос Богдана пересох. — Як… як тебе звуть?
— Соломія, пане. Соломія Білик.
Маріанна нахмурилася. — Богдане, що ти робиш? Вона просто офіціантка.
Але він не міг відвести погляду. Його серце забилося частіше. — Соломіє… а прізвище?
Дівчина зморщила лоб. — Я… не знаю. Я виросла в дитбудинку. Мені казали, що мене знайшли немовлям.
Келих вислизнув із рук Богдана, розбившись об підлогу. Навколо замовкли.
Обличчя Маріанни зблідло.
П’ятнадцять років тому йому сказали, що його донька загинула в нещасному випадку. Він і зараз пам’ятав, як тримав у лікарні рожеву ковдру, вперше за багато років ридаючи. Маріанна була поруч, переконуючи, що нічого не можна було зробити.
І ось… перед ним стояла ця дівчина. Кожна клітина його тіла кричала: вона моя.
— Скільки тобі років? — його голос здригнувся.
— П’ятнадцять… майже шістнадцять.
Маріанна різко провела виделкою по тарілці.
Богдан підвівся. — Нам треба поговорити. Зараз.
— Пане, я працюю…
— Я заплачу за твою перерву, — рішуче сказав він, звертаючись до адміністратора.
Маріанна схопила його за руку. — Богдане, годі дурниць. Сідай.
Але він відступив, не відводячи погляду від Соломії. — П’ять хвилин. Будь ласка.
На вулиці він присів, щоб бути з нею на одному рівні. — У тебе є щось із дитинства? Може, родимка? Чи якась річ?
Вона торкнулася шиї. — Маленька родимка у формі зірки. І… мене знайшли загорнутою в рожеву ковдру. На ній була вишита літера «С». Чому ви питаєте?
Його серце завмерло.
Тихо, ледь чутно, він прошепотів: — Ти моя донька.
Соломія відступила. — Ви жартуєте?
— Ні. П’ятнадцять років тому мені сказали, що ти померла. Але ти… ти виглядаєш точно так, як вона. Як твоя мати, моя перша дружина.
Соломія затремтіла. — Я… не розумію.
Маріанна з’явилася біля них, обличчя напружене. — Богдане, припини. Ти її бентежиш.
Його погляд похмурів. — Маріанно… ти знала, так? Усі ці роки.
Вона на мить замовкла, потім холодно відповіла: — Ти уявляєш.
— Ні. Ти приховала її від мене. Змусила мене вірити, що вона мертва.
Губи Маріанни стиснулися.
Соломія схопилася за груди. — Ви… ви віддали мене?
— Ти б не зрозуміла, — холодно сказала Маріанна. — Твій батько був занадто зайнятий, щоб виховувати дитину. Я зробила те, що вважала за краще.
— Досить! — голос Богдана пролунав, немов грім. — Я довіряв тобі. Я оплакував свою дитину через тебе. Ти взагалі уявляєш, що це зробило зі мною?
— Ти обрав би її замість мене, — рівним тоном сказала Маріанна. — Я не могла цього допустити.
Соломія закрила обличчя руками. — Я… я хочу піти.
Але Богдан простягнув до неї руку. — Почекай. Я знаю, що це важко повірити, але клянусь… я твій батько.
Вона подивилася на нього. — Чому я повинна вам вірити?
Він дістав із кишені старий гаманець і фотографію — себе з немовлям у рожевій ковдрі з літерою «С». — Це зроблено в день твого народження. Ти досі маєш ту ковдру?
Соломія кивнула. — Я зберігаю її все життя.
Маріанна зблідла ще більше.
— Соломіє, я втратив тебе, бо довірився не тій людині. Але тепер я не відпущу тебе знову.
Вона заплакала. — Мені потрібен час.
— Бери скільки треба. Я просто хочу, щоб ти була в безпеці.
Тієї ж ночі Богдан найняв приватного детектива. За два дні вони знайшли докази: підроблені документи, таємні перекази до дитбудинку, фальшивий свідоцтво про смерть. Все вело до Маріанни.
Коли їй пред’явили докази, вона вибухнула:
— Так! Я зробила це! — вона кричала. — Ти жив тільки нею! Все оберталося навколо неї! Я не хотіла бути другою!
Богдан стиснув кулаки. —
