**Оригамі журавель на вулиці привів мене до правди про зникнення батька**
Моє життя не було ні цікавим, ні наповненим сенсом… поки я не побачила паперового журавля на мокрому тротуарі — точнісінько такого, які колись складав мій батько перед тим, як зникнути двадцять п’ять років тому.
Я була письменницею, у якої закінчилися історії.
Ну, не зовсім. Щотижня я надсилала статті до журналу. На зразок: «Що ваша улюблена форма макаронів говорить про ваш психічний стан». Було непогано. Легке читання, трохи сміху.
Але моя редакторка Олена хотіла більшого.
«Щось справжнє цього разу, Марічко. Щире. З душею», — сказала вона під час відеодзвінка, примружившись за своїми зіпсованими окулярами й ковтаючи чай з кружки, на якій було написано: «Слова мають вагу».
«Звісно. Можна додати щасливий кінець і трохи сліз для алгоритмів».
Вона навіть не кліпнула. Лише глянула гостро. І… клік. Дзвінок закінчився.
«Ну, гарна розмова», — пробурчала я собі під ніс.
Я закрила ноутбук і відкинулася на стільці. У моїй квартирі пахло корицею та старими книгами. Було тихо. Така тиша, що дзвеніла у вухах, наче підбурюючи думати занадто багато.
Мій хлопець Дмитро завжди казав, що йому подобається, яка я «невибаглива». Ха. Він не знав, що «невибаглива» — це просто синонім виснаження.
Дмитро працював у місцевому відділку поліції, що робило все ще іронічнішим. Він приходив додому з історіями про зниклих людей, дивні пограбування, нічні виклики через «дивні звуки». Справжні речі. Важливі.
А я?
Я проводила ночі в суперечках із метафорами.
«Ми обидва щось шукаємо. Просто він робить це з жетоном».
Я схопила пальто. Без плану. Просто треба було рухатися.
На вулиці миналися люди. Я повернула ліворуч. Потім праворуч. Потім просто нікуди. Аж поки щось мене не зупинило.
Спалах кольору біля водостоку. Маленький. Нерухомий. Я обережно нахилилася.
«Паперовий журавель?» — прошепотіла я, піднімаючи його.
Він був складений з неймовірною точністю. Кожна складка — ідеальна. Але під одним крилом я помітила подвійний згин.
«Не може бути…»
Я провела пальцем по цій маленькій деталі.
«Подвійний шепіт».
Мій батько так робив. Він складав мені журавлів із серветок у кафе, з уривків газет на зупинках, з чеків.
«Цей — для тих, хто дивиться уважніше», — казав він, торкаючись подвійного згину.
Я не бачила такого вже більше двадцяти п’яти років. Він зник, коли мені було дванадцять. Жодної записки. Жодного сліду. Просто… зник.
«Тато…»
«Деякі чоловіки не створені для того, щоб залишатися», — говорила мама, наче цитувала роль, яку вивчила напам’ять.
Раптом почувся голос:
«Ей, це моє».
Я підвела голову. Хлопчик у червоній шапці стояв на розі, дивлячись на журавля в моїй руці, наче я вкрала його скарб.
«Ти його впустив?»
«Моя мама купила його. В того чоловіка».
Він показав у бічний провулок, заставлений квітковими крамницями. Тут же до нього підійшла жінка.
«Вибачте, пані, — сказала вона, беручи хлопчика за руку. — Він постійно щось губить».
«Скажіть, будь ласка… Де ви купили це?»
«У чоловіка за рогом. Він завжди там до шостої. Сам їх складає. Всі його називають Степаном».
«Дякую».
Вперше за багато місяців у мені щось прокололо. Цікавість. Потяг. Я не знала чому.
Але знала одне: мені треба знайти людину, яка склала цього паперового журавля.
***
Наступного дня я повернулася туди. Листя танцювало на бруківці, і я йшла повільніше, не впевнена, що знайду. Раптом почувся сміх.
Гучний, заразительний.
Невелика юрба дітей зібралася біля квіткової крамниці. Четверо чи п’ятеро сиділи на землі, розплющивши очі, плескаючи в долоні.
«Ще одного! Будь ласка! Зробіть дракона!»
«Так, великого!»
«Та-да! Чарівнику, вперед!»
Я зупинилася за квітковим стендом, спостерігаючи. Ось він.
Сидів на картоні, у старому синьому пальті, яке обвивало його, як ковдра. Його руки швидко рухались, створюючи цілий паперовий зоопарк.
Лисиця. Жаба. Жираф із паркінгового квитка. Він посміхався, але майже не говорив.
Одна дівчинка скрикнула, коли він подарував їй метелика з цукеркового обгортки. Інший хлопчик підстрибував.
«Ну ж бо, ну ж бо! Дракона!»
Степан (якщо це справді його ім’я) складав мовчки, а діти не відривали очей від його рук, наче він творив справжню магію.
«Це складний».
І останній рух — дракон був готовий.
«Та-да. Дракон».
«Це так круто!»
«Останній на сьогодні, добре? Ідіть дивіться мультики».
Діти розбіглися, немов щасливі горобці, міцно стискаючи своїх паперових тваринок. Я підійшла ближ
