Оксана стояла біля вікна й дивилась, як дощ цікавив по підвіконню. Позаду чулися тихі кроки чоловіка, який метушився по квартирі з телефоном у руках. Вже третю годину він із кимось розмовляв, але настільки тихо, що розібрати слова було неможливо.
— Андрію, що сталося? — не витримала вона, обертаючись до нього. — Ти цілий день як на голках.
Андрій зупинився посеред кімнати й провинувато подивився на дружину. У руках у нього досі був телефон, на екрані якого блимали якісь повідомлення.
— Оксанко, мені треба тобі дещо сказати, — почав він нерішуче. — Тільки не хвилюйся одразу, добре?
Серце в Оксани стиснулося. За вісімнадцять років шлюбу вона вивчила всі його інтонації. Таким голосом він говорив лише перед серйозними розмовами.
— Кажи вже, — вона сіла на край дивану.
— Мама повертається.
— Як це повертається? — Оксана здивовано подивилася на чоловіка. — Звідки?
— Із Харкова. Від Галки. Посварились, і тепер мама хоче повернутися. До нас.
Оксана відчула, як по спині пробіг холодок. Марія Іванівна, свекруха, переїхала до молодшої доньки півроку тому після чергового скандалу. Тоді Оксана подумала, що нарешті зможе спокійно жити у своїй квартирі, не озираючись на чужі поради з будь-якого приводу.
— Андрію, ні, — рішуче сказала вона. — Ми ж домовлялися. Пам’ятаєш, як було минулого разу?
— Оксано, вона ж моя мати, — Андрій сів поруч із дружиною. — Їй немає куди йти.
— У неї своя квартира!
— Там зараз орендарі. Мама здала її на довгострок, коли їхала. Договір до кінця року.
Оксана заплющила очі й спробувала заспокоїтися. Згадала ті нескінченні місяці, коли свекруха жила з ними. Постійні зауваження про приготування їжі, прибирання, виховання дітей. Критика кожного її кроку, кожного рішення.
— А що сталося з Галею? — спитала вона.
— Не знаю точно. Мама лише сказала, що не може більше там бути. З зятем не знайшла спільної мови.
— І на скільки вона планує до нас?
— До кінця року, поки не звільниться її квартира.
Оксана встала й пройшлася по кімнаті. Чотири місяці. Цілих чотири місяці жити з людиною, яка вважала її недостойною свого сина.
— Андрію, я не зможу, — сказала вона, зупиняючись перед чоловіком. — Не зможу знову через це пройти.
— Оксанко, будь ласка, — він узяв її за руки. — Вона змінилася. Півроку життя з чужими людьми багато їй відкрили.
— Твоя мати ніколи не зміниться. Вона завжди вважатиме мене винною у всіх проблемах цієї родини.
Андрій мовчав. Він знав, що дружина права. Мати справді ніколи не приймала Оксану, знаходила в ній хиби там, де їх не було.
— Коли вона приїжджає? — втомлено спитала Оксана.
— Завтра вранці.
— Завтра?! — Оксана аж підскочила від несподіванки. — Андрію, ти з розуму з’їхав? Чому не попередив раніше?
— Вона лише сьогодні подзвонила. Каже, що квиток уже купила.
— Чудово, — Оксана похитала головою. — Значить, вона навіть не збиралася питати дозволу. Просто поставила нас перед фактом.
— Оксано, ну що я міг зробити? Сказати матері, щоб ночувала на вокзалі?
— Могла б у готелі зупинитися. Або до подруг.
— У неї немає грошей на готель. А подруги… Ти ж знаєш, який у неї характер.
Оксана чудово знала. Марія Іванівна встигла посваритися з усіма сусідами, з усіма знайомими. Вічно незадоволена, вічно всіх критикує.
Ввечері за вечерею вони розповіли дітям. Чотирнадцятирічний Данило знизав плечима — для нього бабуся була просто бабусею, яка іноді дарувала гроші й іноді лаялася. А от одинадцятирічна Софійка нахмурилася.
— Вона знову буде казати, що я неправильно уроки роблю? — спитала дівчинка.
— Софійко, бабуся тобі добра бажає, — спробував пояснити батько.
— Тоді нехай бажає здалеку, — буркнула донька, і Оксана ледве стримала посмішку.
Вранці Оксана спеціально встала раніше й приготувала сніданок. Хотіла, щоб свекруха відразу побачила, що в домі порядок, що вона добра господиня. Хоч розуміла — це марно, бо Марія Іванівна все одно знайде до чого причепитися.
О пів на одинадцяту подзвонили у двері. Андрій кинувся відчиняти, а Оксана залишилася на кухні, нервово витираючи й так чисті тарілки.
— Андрійку, синочку мій! — почувся з передпокою голос свекрухи. — Як же я за тобою сумувала!
— Мамо, заходь, заходь. Як доїхала?
— Жахливо доїхала. У потязі душно було, кондиціонер не працював. А ще в нашому вагоні якийсь п’яний їхав, цілу ніч галасував.
Оксана глибоко зітхнула й вийшла у передпокій. Марія Іванівна стояла в оточенні сумок і валіз. Їх було так багато, що здавалося — вона переїжджає назавжди.
— Доб
