**Щоденниковий запис**
Ольга Степанівна якраз діставала з духовки яблучний штрудель, коли у двері подзвонили. Вона глянула на годинник – дев’ять ранку. Занадто рано для гостей.
— Іду, іду! — гукнула вона, витираючи руки об фартух.
На порозі стояли Марія з чоловіком Тарасом, обвішані сумками та валізами. Двоюрідна сестра виглядала змученою, а її чоловік похмуро насупився.
— Оленько, рідненька! — защебетала Марія, кидаючись у обійми. — Ми до тебе! Ти ж не відмовиш рідній крові?
— Маша? — Ольга Степанівна розгублено дивилася на них. — Що трапилося? Звідки ви?
— З Дніпра приїхали, — буркнув Тарас, тягнучи в коридор величезну валізу. — Довго їхали, прокляті затори.
— Заходьте, роздягайтеся, — заметушилася господиня. — Але я не розумію… Ви ж не попередили.
Марія зняла куртку і повісила на гачок.
— Оленько, розумієш, у нас така ситуація. Тарас з роботи звільнився, грошей взагалі нема. А тут ще й квартиру довелося продати.
— Як продати?! — ахнула Ольга Степанівна.
— Борги були, кредити, — махнув рукою Тарас. — От і вирішили до тебе. Ти ж живеш одна у трикімнатній. Місця вистачить.
Ольга Степанівна стояла, моргаючи. А Марія вже пройшла на кухню й з задоволенням вдихнула аромат.
— Ох, як смачно пахне! Штрудель? А ми якраз голодні. У дорозі нічого не їли, економили.
— Сідайте за стіл, — запропонувала вона, ставлячи чайник.
Тарас гупнувся на стілець і оглянувся.
— Непогано у тебе тут. Ремонт свіжий, меблі гарні. Бачу, що самій живеться вольготно.
У його тоні прозвучав докір, який кольнув Ольгу Степанівну. Вона жила одна після смерті чоловіка вже вісім років, звикла до порядку й тиші. Працювала в бібліотеці, заробляла небагато, але вистачало.
— А де ваші речі? — запитала вона, наливаючи чай.
— Ось же, у передпокої, — Марія кивнула на валізи. — Тарас, занесі у кімнату.
— В яку кімнату? — обережно перепитала господиня.
— Та в будь-яку вільну. У тебе ж три кімнати.
— Машенько, давайте спершу обговоримо. На скільки ви приїхали?
Марія й Тарас переглянулися.
— Ну, поки справи не покращаться, — ухильливо відповіла сестра. — Знайдемо роботу, станемо на ноги.
— А це коли приблизно?
— Хто його зна? — Тарас відрізав собі шматок штруделю. — Може, місяць, може, півроку.
Ольга Степанівна відчула, як усередині все стискається. Вона знала, що відмовити родичам у біді — негарно, але думка про постійних мешканців у її домі лякала.
— Оленько, ти ж не виженеш нас? — Марія схопила її за руку. — Ми ж родина. А в родині допомагають.
— Звісно, не вижену, — зітхнула вона. — Але це так несподівано.
До вечора гості вже повністю освоїлися. Тарас розвалився на дивані з пультом, гучно коментуючи телепередачу. Марія копошилася на кухні, перемиваючи посуд і переставляючи банки з приправами.
— Оленько, а у тебе порядок дивний, — зауважила вона. — Сіль біля чаю стоїть, цукор у дальньому кутку. Я все по-людськи розставила.
Ольга Степанівна з жахом дивилася на перестановку. Кожна річ у її домі мала своє місце.
— Навіщо ти все змінила? Мені було зручно.
— Та ну, так же неправильно! Я в цих справах добре розуміюся.
— Гей, жінки! — гримкнув із вітальні Тарас. — А коли вечеряти будемо? Я вже зголоднів.
— Зараз, зараз! — запобігла Марія. — Оленько, а що в тебе є на вечерю?
Ольга Степанівна відкрила холодильник. Там лежав шматок ковбаси, трохи сиру та два яйця — її звичайний скромний вечеря на кілька днів.
— Небагато, — нерішуче сказала вона.
— Ой, та це ж мало! — скрикнула Марія. — На трьох не вистачить. Тарасе, візьми гроші, йдімо до магазину.
— Які гроші? — буркнув він. — У нас лише на дорогу назад залишилося.
Усі подивилися на Ольгу Степанівну. Вона зрозуміла натяк і дістала гаманець.
— Візьміть, скільки треба, — сказала, подаючи кілька купюр.
— Ой, дякуємо, рідненька! — зраділа Марія. — Ми тобі все повернемо!
Вони купили дорогу ковбасу, червону рибу, торт. Ольга Степанівна мовчки розрахувалася, усвідомлюючи, що витратила половину зарплати.
— Тепер заживемо! — Тарас задоволено потер руки. — А то на одній ковбасі далеко не поїдеш.
Вночі, коли гості нарешті лягли спати в її колишньому кабінеті, Ольга Степанівна сиділа на кухні й намагалася осмислити, що відбувається. Вона звикла лягати о десятій, але зараз була вже пізня година. Тарас до пізнього вечора дивився телевізор на повній гучності, Марія дзвеніла посудом і балакала без перестанку.
— Оленько, чого не спиш? — Марія вийшла у халаті. — Давай ще чаю вип’ємо, поговоримо.
— Вже пізно. Мені завтра на роботу
