Невістка терпіла, поки не вибухнула
Ганнуся взяла губку й почала відтирати пригорілі плями з плити. Свекруха знову щось варила й, як завжди, забула прибрати. Молоко втекло, каша пригоріла, а тепер усе це намертво присохло до емалі.
— Галю! — почувся з кімнати голос Тетяни Іванівни. — Ти там ще довго? Чаю хочеться!
Ганнуся зітхнула, сполоснула губку й поставила чайник. Вже дев’ята вечора, вона щойно з роботи, а свекруха цілий день вдома сиділа, та й чай собі заварити не спромоглася.
— Несу, Тетяно Іванівно! — відгукнулася вона, намагаючись, щоб у голосі не було роздратування.
Тарас у цей час дивився телевізор у сусідній кімнаті, навіть не підвів голови, коли дружина пройшла повз із підносом. Так щодня. Він приходить з роботи, вечеряє й сідає до телевізора. А все інше — дім, мати, господарство — це Ганнусині клопоти.
— Ти цукор забула! — незадоволено буркнула Тетяна Іванівна, коли Ганнуся поставила перед нею чашку. — І печива нема. Як же чай без печива пити?
— Печиво закінчилося вчора, — тихо відповіла Ганнуся. — Завтра куплю.
— Ось бачиш, не слідкуєш! А за мого часу господиня завжди знала, що в домі є, а чого нема. Я Тараса сама підняла, і дім у порядку тримала, і на роботі встигала. А ви, молоді, тільки й знаєте, що по магазинах бігати та в телефоні сидіти.
Ганнуся мовчала. Сперечатися марно, вона це вже зрозуміла. Тетяна Іванівна завжди знайде, за що докорити. То борщ пересолений, то пилюка десь не витерта, то голосно телевізор увімкнений, то тихо. Іноді Ганнусі здавалося, що свекруха навмисне шукає привід, щоб зробити зауваження.
— А свою Софійку знову не забрала з дитсадка, — продовжила Тетяна Іванівна, причмокуючи чай. — Вихователька дзвонила, питала, де мама. Невигідно мені було, чесно слово.
— Я ж просила вас забрати, у мене нарада була до сьомої, — намагалася пояснити Ганнуся.
— А я що, нянька? У мене свої справи є. Ось раніше жінки й працювали, і дітей самі ростили, без нянь і бабусь.
Ганнуся вийшла на кухню й почала мити посуд. Руки тремтіли від образи. Софійка сиділа у групі продовженого дня до семої, плакала, бо всі діти вже розійшлися. А Тетяна Іванівна цілий день вдома була, телевізор дивилася, та онуку забрати не могла.
У спальні на столі лежала стопка дитячих малюнків. Софійка щодня приносила щось із садка — то малюнок, то виріб. Показувала мамі, розповідала, як робила. А потім питала:
— Мамо, а чому бабуся на мене не дивиться? Я їй малюнок показую, а вона відвертається.
Як пояснити шестирічній дитині, що бабуся вважає її завадою? Що з того часу, як вони переїхали до Тетяни Іванівни, стара жінка постійно скаржиться, що в домі шумно, що дитина все чіпає, все ламає.
А ж починалося все добре. Коли Тарас привів Ганнусю знайомитися, Тетяна Іванівна була привітна, розпитувала про роботу, про родину. Навіть сказала:
— Гарна дівчина, Тарасе. Видно, що вихована. Женись, пора вже.
Весілля було скромне, але веселе. Тетяна Іванівна допомагала з частуванням, метушилася, раділа. Ганнуся думала, що їй пощастило з родиною, що свекруха буде як друга мама.
Коли Софійка народилася, Тетяна Іванівна перший час була в захваті. Онука, красуня, розумниця! Допомагала з дитиною, варила борщі, прасувала пелюшки. Ганнуся працювала на півставки, встигала і дім, і малу.
Але потроху щось почало змінюватися. Спочатку дрібні причепи: то підгузник не так надітий, то каша занадто рідка. Потім зауваження стали серйознішими.
— Ти що, зовсім не розумієшся на дітях? — обурювалася Тетяна Іванівна. — Тарас у її віці вже сам їв, а твоя й ложку в рот потрапити не може!
— Їй лише рік і три місяці, — несміливо відповідала Ганнуся.
— Ось саме! Балуєш! Я Тараса строго виховувала, і нічого, чоловіком виріс.
Тарас зазвичай у таких розмовах не брав участі. Приходив з роботи втомлений, вечеряв і сідав до телевізора. На зауваження матері лише кивав або відмахувався.
— Мамо, не чіпляйся, — іноді казав він. — Ганнуся добре справляється.
Але частіше мовчав. А коли Ганнуся намагалася з ним поговорити, скаржилася на постійну критику, Тарас знизував плечима.
— Та не звертай уваги. Мама у нас така, звикла все контролювати. Потерпи, вона скоро звикне.
Та не звикала Тетяна Іванівна. Навпаки, з кожним роком ставала все вимогливішою й капризнішою. Особливо після того, як вони переїхали до її квартири. Їхня однушка стала тісною для сім’ї з дитиною, а в Тетяни Іванівни була двокімнатна, у хорошому районі.
— Переїжджайте, — запропонувала вона. — Нащо вам зайві витрати? І мені веселіше буде.
Спочатку дійсно було зручно
