— Оленко, можу я в вас залишися на літо? — промовила Надія Василівна, витираючи руки кухонним рушником. — Мені зверху сусіди затопили квартиру, тепер ремонт робити. Будівельники кажуть — до осені не встигнуть.
Соломія завмерла з половником у руці над казанком борщу. Літо з свекрухою? Три місяці під одним дахом? Вона подумки перерахувала всі дитячі канікули, чоловікову відпустку, поїздки на садибу… І весь цей час поруч буде Надія Василівна зі своїми зауваженнями, порадами й незадоволеним виглядом.
— Звісно, мамо, — почула власний голос Соломія. — Звісно, залишайтеся. Куди ж вам ще подітися.
— Ось і добре! — зраділа свекруха. — Я ж не буду тягарем, допомагатиму, за онуками придивлюся. Тарасик на роботі пропадає, а ти сама з дітьми мучишся.
Тарас справді затримувався допізна в офісі, але Соломія чудово справлялася з десятирічним Іванком і семирічною Марічкою. Справлялася, доки в їхній розмірений побут не врилася Надія Василівна зі своїми порядками.
Вже наступного дня свекруха взялася за “наведення ладу”. Вона перемила весь посуд наново, бо, на її думку, Соломія погано змивала мийний засіб. Переклала продукти в холодильнику, пояснивши, що ковбаса має лежати лише на верхній полиці, а не де попало. Дитячі іграшки акуратно склала в коробки й заховала у комору.
— Нащо в домі безлад? — заявила вона Марічці, яка шукала улюблену ляльку. — Погралася — прибери.
Марійка розплакалася, а Соломія, стиснувши зуби, пішла діставати іграшки назад.
— Надіє Василівно, діти мають почуватися вдома вільно, — спробувала вона заперечити.
— Вільно — не означає по-свинськи, — відрізала свекруха. — За моїх часів діти були вихованими.
Іванко, почувши розмову, похмуро буркнув щось під ніс і пішов у свою кімнату. Він взагалі уникав бабусю, а та постійно йому закидала: то музику слухає голосно, то за комп’ютером довго сидить, то з друзями на подвір’ї галасує.
Ввечері Тарас прийшов із роботи втомлений і голодний. Соломія, як завжди, розігріла йому вечерю, але не встигла подати, як втрутилася Надія Василівна.
— Тарасику, ти зовсім схуд! — заспівувала вона, накладаючи синові повну миску борщу. — Соломія погано тебе годує, одні ці магазинні напівфабрикати. Завтра на ринок піду, справжнього м’яса куплю, котлет наліплю.
— Мам, не треба, у нас усе є, — спробував зупинити її Тарас, але мати вже розійшлася.
— Як це не треба? Ти мій син, я про тебе дбаю! А то дивлюся — зовсім вас тут запустили… Сорочки не прасовані висять, шкарпетки з дірками. За моїх часів дружина за чоловіком слідкувала, як слід.
Соломія відчула, як усередині все закипає. Вона цілий день прала, прибирала, готувала, водила дітей до школи та гуртків, а тепер ще й докори в недостатній турботі про родину.
— Я дбаю про родину, — промовила вона тихо, але твердо. — Просто в нас інші часи, Надіє Василівно.
— Часи-часи, — зморщилася свекруха. — А родина одна на всіх лишилася.
Тарас мовчав, методично доїдаючи борщ. Він ніколи не втручався у конфлікти між дружиною й матір’ю, воліючи триматися осторонь. Соломію це дратувало найбільше — чоловік міг би іноді й заступитися.
Через тиждень спільного проживання стосунки нагрілися до межі. Надія Василівна критикувала все: як Соломія готує, як виховує дітей, як веде господарство. Вставала о шостій ранку й починала грюкати на кухні, готуючи сніданок “як належить”. Діти скаржилися, що бабуся не дає їм спокійно поїсти, постійно поправляє, як тримати ложку й скільки жувати.
— Мам, може, поїдете до тітки Ганни в гості? — запропонував Тарас під час чергової сварки. — Вона ж вас запрошувала.
— То я тут зайва? — обурилася Надія Василівна. — Допомагаю, стараюся, а мене виганяюте! Ганна живе в комуналці, там місця нема. Чи я вам заважаю?
— Не заважаєте, — збрехала Соломія. — Просто…
— Просто що? Кажи прямо, що думаєш!
— Просто в нас різні погляди на життя, — обережно промовила Соломія. — І дітей ми виховуємо по-різному.
— Ось воно що! — тріумфально скрикнула свекруха. — Значить, моє виховання вам не підходить? А Тарасик яким виріс? Порядним чоловіком, працьовитим!
— Мам, годі, — втомлено попросив Тарас. — Ми всі на нервах.
— Не годі! — не вгамовувалася Надія Василівна. — Хочу зрозуміти, у чому моя провина. Чим я вам заважаю?
Соломія глибоко зітхнула. Накопичене роздратування рвалося назовні, але вона стримувалася з усіх сил.
— Ви не заважаєте, — повторила вона. — Але в кожної родини мають бути свої межі.
— Межі! — сопнула свекруха. — Для рідної матері межі! От і часи настали…
Іванко й Марійка стихли в кутку, злякано поглядаючи на дорослих. Діти відчували напругу в домі й намагалися не попадатися на очі.
Наступного дня
