“Віть, прости мене,” — сказала вона, і голос у неї був інший — спокійний, але якийсь новий. — “Я не могла інакше.”
“Це ж неможливо! Ти з глузду з’їхала, Оленко!” — Віктор шпурнув на стіл зв’язку ключів, вони дзенькнули об керамічну вазочку з печивом. — “Марічка ніколи б так не вчинила! Вона б обов’язково подзвонила!”
“А я тобі що кажу?!” — Олена Петрівна зірвалася з дивану, хустка зісковзнула з її сивих волос. — “Вчора ввечері пішла в аптеку за твоїми таблетками від тиску, і все! Ніби крізь землю провалилася! Я всю ніч не спала, по лікарнях дзвонила, в поліцію заяву подала!”
Віктор важко опустився у своє улюблене крісло, потер обличчя руками. Дружина сестри завжди була нервовою, але зараз вона виглядала зовсім знесиленою — очі червоні від безсонної ночі, руки тремтять.
“Олено, заспокойся. Може, вона до подруги зайшла? Пам’ятаєш, як мину́лого місяця у Тетяни Іванівни онук захворів, так Марічка всю ніч із нею просиділа?”
“Я вже скрізь дзвонила!” — схлипнула Олена. — “І до Тетяни, і до Наді́ із сусіднього під’їзду, і до Лариси з роботи. Ніхто її не бачив! Віть, вона ж ніколи без попередження не зникала!”
Це була правда. Марія Сергіївна, сестра Віктора, жила розміреним, передбачуваним життям. О сьомій ранку — сніданок, потім робота в дитячій поліклініці, де вона вже двадцять років працювала медсестрою. Ввечері — покупки, приготування вечері, телевізор. У вихідні — прибирання, прання, іноді походити до Олени Петрівни на чай і обговорити сусідські новини.
“А в аптеці запитувала?” — Віктор підвівся, підійшов до вікна. На подвір’ї грали діти, і це чомусь здалося йому дивним. Як вони можуть грати, коли Марії немає?
“Звісно запитувала! Фармацевт Катя каже, що бачила її близько восьмої вечора. Марічка купувала твої таблетки і ще щось від кашлю взяла. А потім…” — Олена безпорадно розвела руками. — “А потім ніхто її вже не бачив.”
Віктор мовчав, намагаючись згадати вчорашній вечір. Він вечеряв сам, бо Марія сказала, що побіжить до аптеки. Надягла свій синій плащ, той самий, що купила минулого року на розпродажу, взяла сумочку і ключі.
“Я скоро, Віть,” — кинула вона з передпокою. — “Дивись за борщем, щоб не підгорів.”
Це були її останні слова в цій квартирі.
Віктор дочекався дев’ятої, потім десятої. Борщ він вимкнув сам, поїв холодної вечері, подивився новини. О пів на дванадцяту занепокоївся по-справжньому, але вирішив, що сестра зайшла до когось із знайомих і закрутилася. Таке з нею траплялося рідко, але траплялося.
Вранці його розбудив дзвінок Олени Петрівни.
“Віть, а Марія в тебе ночувала?” — запитала вона схвильовано.
“Як це в мене? Вона ж вдома живе,” — не зрозумів Віктор.
“Так вона додому не повернулася! Ліжко не застелене, сумка з документами на місці. Я думала, може, до тебе зайшла пізно і залишилася переночувати…”
Ось тоді Віктор і зрозумів, що сталося щось серйозне.
“Слухай, Оленко, а може, вона… ну, познайомилася з кимось?” — невпевнено припустив він. — “Марічці ж усього сорок сім, вона ще молода жінка.”
Олена хитнула головою:
“Ой, та годі тобі! Твоя сестра після розлучення з Олегом чоловіків на дух не переносить. Скільки я її умовляла — сходи на танці у Будинок культури, познайомся з кимось порядним. А вона все своє — ніколи, недосужно, робота, втома.”
“Але люди ж не зникають просто так!” — Віктор відчув, як у грудях росте тривога. — “Щось мало статися.”
“Ось саме що мало!” — Олена схопила його за рукав. — “А якщо її пограбували? А якщо напали хулігани? Пам’ятаєш, мину́лого місяця в Оксани з восьмого під’їзду сумку вирвали?”
“Тоді б її до лікарні доставили чи в поліцію. Ти ж кажеш, скрізь дзвонила.”
“Дзвонила, дзвонила! І знаєш, що мені сказали? Що доросла людина має право піти куди хоче! Що подавати заяву про розшук можна лише через троє доби! Троє доби, Віть! А якщо…”
Олена не договорила, але Віктор зрозумів. Вони обоє думали про найстрашніше.
У двері подзвонили. Олена кинулася відчиняти, на обличчі її мигнула надія.
“Марічко?” — гукнула вона, дергаючи замок.
На порозі стояла сусідка тітка Ганна з першого поверху, у руках у неї була торбинка.
“Олено Петрівно, а що трапилося? Я вас вночі чула, плакали… І зараз голоси…”
“Марія зникла, — коротко відповіла Олена. — Вчора ввечері пішла й не повернулася.”
Тітка Ганна ахнула, поставила торбинку на підлогу.
“Ой, Господи! А я її вчора бачила! Близько сьомої вечора, спускалася вниз, а вона мені назустріч. Привіталися, вона сказала, що до ап
