— Оленко, може я в вас на літо залишуся? — промовила Ганна Іванівна, витираючи руки кухонним рушником. — Квартиру мені зверху затопили, тепер ремонт робити. Будівельники кажуть — до осені не встигнуть.
Ольга завмерла з поварешкою в руці над казанком борщу. Літо зі свекрухою? Три місяці під одним дахом? Вона подумки перелічила всі дитячі канікули, чоловікову відпустку, поїздки на сад… І все це — під пильним оком Ганни Іванівни з її зауваженнями, настамками та сердитим виглядом.
— Звичайно, мамо, — почула свій власний голос Ольга. — Звичайно, залишайтеся. Куди ж вам подітися?
— Ось і добре! — задоволено скрикнула свекруха. — Я ж вам не тягар, допомагатиму, за онуками нагляну. Вітько на роботі пропадає, а ти сама з дітьми тягаєшся.
Віталій справді затримувався допізна, але Ольга чудово справлялася з десятирічним Андрійком і семирічною Софійкою. Справлялася — доки в їхній заведений порядок не врилася Ганна Іванівна із своїми звичками.
Вже наступного дня свекруха взялася за “наведення ладу”. Вона перемила всі тарілки наново, бо, на її думку, Ольга погано змила мийний засіб. Переклала продукти в холодильнику, пояснивши, що ковбаса має лежати виключно на верхній полиці, а не де попало. Дитячі іграшки акуратно склала в коробки й сховала у кладовку.
— Нащо в хаті безлад розводити? — дорікнула вона Софійці, яка шукала свою улюблену ляльку. — Погралася — поклади на місце.
Софійка розплакалася, а Ольга, стиснувши зуби, пішла діставати іграшки назад.
— Ганно Іванівно, діти мають почуватися вдома вільно, — спробувала вона заперечити.
— Вільно — не означає по-свинячому, — відрізала свекруха. — За мого часу діти були виховані.
Андрійко, почувши розмову, буркнув щось під ніс і пішов у свою кімнату. Він загалом уникав бабусю, а вона постійно йому щось дорікала: то музику слухає занадто голосно, то за комп’ютером сидить довго, то з друзями на подвір’ї галасує.
Ввечері Віталій прийшов із роботи втомлений і голодний. Ольга, як завжди, розігріла йому вечерю, але не встигла подати, як втрутилася Ганна Іванівна.
— Вітьку, ти зовсім зів’яв! — заклекотала вона, накладаючи синові повну тарілку борщу. — Оля погано тебе годує, одні ці магазинні напівфабрикати. Завтра на ринок збігаю, справжнього м’яса куплю, котлет наліплю.
— Мам, не треба, у нас усе є, — спробував зупинити її Віталій, але мати вже розійшлася.
— Як це не треба? Ти ж мій син, я про тебе дбаю! А то дивлюся — зовсім вас тут запустили… Сорочки не прасовані висять, шкарпетки з дірками. За мого часу дружина за чоловіком доглядала, як слід.
Ольга відчула, як усередині щось закипає. Вона цілий день прала, прибирала, готувала, возила дітей до школи й на гуртки, а тепер ще й докори в недостатній турботі про родину.
— Я дбаю про родину, — тихо, але твердо сказала вона. — Просто в нас інші часи, Ганно Іванівно.
— Часи-часи, — знизила голос свекруха. — А родина одна на всіх лишилася.
Віталій мовчав, методично ївши борщ. Він ніколи не втручався у конфлікти між дружиною й матір’ю, воліючи триматися осторонь. Ольгу це дратувало найбільше — чоловік міг би хоч іноді її підтримати.
За тиждень спільного проживання стосунки накалилися до межі. Ганна Іванівна критикувала все: як Ольга готує, як виховує дітей, як веде господарство. Вставала о шостій ранку й починала гуркотіти на кухні, готуючи сніданок “як слід”. Діти скаржилися, що бабуся не дає їм спокійно поїсти, постійно поправляє, як тримати ложку й скільки разів пережовувати.
— Мам, може, поїдете до тіті Марії в гості? — запропонував Віталій під час чергової сварки. — Вона ж вас запрошувала.
— То я тут зайва? — обурилася Ганна Іванівна. — Допомагаю, стараюся, а мене виганяють! Марія в комуналці живе, там місця нема. Чи я вам заважаю?
— Не заважаєте, — збрехала Ольга. — Просто…
— Просто що? Кажи прямо, що думаєш!
— Просто в нас різні погляди на життя, — обережно промовила Ольга. — І дітей ми виховуємо по-різному.
— Ага! — тріумфально скрикнула свекруха. — Ось воно що! Значить, моє виховання вам не підходить? А Вітька яким виростила? Порядним чоловіком, працьовитим!
— Мам, годі, — втомлено попросив Віталій. — У нас усіх нерви напоготові.
— Не годі! — не заспокоювалася Ганна Іванівна. — Хочу зрозуміти, у чому моя провина. Чим я вам заважаю?
Ольга глибоко зітхнула. Накопичене роздратування рвалося назовні, але вона з усіх сил стримувалася.
— Ви не заважаєте, — повторила вона. — Але в кожної родини мають бути свої межі.
— Межі! — зневажливо фукнула свекруха. — Для рідної матері — межі! Ото часи наста
