Чоловіча історія
Марію з Дмитром вважали ідеальною парою. Обоє гарні, успішні, з добробутом, тільки дітей у них не було. Лікарі розводили руками, ставлячи невтішний діагноз.
Але вони не втрачали надії. Ходили до церкви, молилися, як могли, їздили по святим місцям. До кого тільки не зверталися. Чули, що в якомусь селі живе стара знахарка — зараз же їхали до неї. Одна і сказала, що дитина буде, навіть не одна, але через біль і втрати. Багато вона тоді говорила. Марія так зраділа, що слухала крізь піввуха, нічого не запам’ятала, окрім того, що треба вірити.
“Жили б для себе, подорожували, грошей же повно, а вони трагедію влаштовують. Діти невдячні, виростуть — склянки води в старості не подадуть”, — судили інші за її спиною.
“Вже стара, у неї, мабуть, самій хвороб букет, а туди ж — дітей хоче. Треба вже про онуків думати…” Але звідки онуки, якщо дітей нема?
Марія якось сказала Дмитрові, що не тримає його — нехай знайде собі молоду жінку, яка народить йому дитину, та й не одну. Він так на неї подивився, що вона пошкодувала за свої слова і більше цього питання не піднімала. Так і жили.
Усе є — робота, квартира, гроші, але виявилося, що для щастя цього замало. Марія знала, що буде найкращою мамою на світі. Уявляла, як буде колихати на руках маленьку дитинку, схожу на них із чоловіком, як вона робитиме перші кроки, піде до школи… Інколи вона сама собі говорила: “Живуть же люди і без дітей. Значить, така доля. Бог не дає дитини — значить, не заслужила”. І шукала в собі вади, за які її міг покарати Господь.
Може, молитви допомогли, може, змилувався над ними Всевишній — за терпіння і віру нагородив їх. Одного разу сталося те саме диво, у яке вони так вірили.
Марія вже не відстежувала критичні дні. Тому коли вранці відчула нудоту, вирішила, що з’їла щось не те. Але нудота повторилася й наступного ранку. А потім варила борщ, і від запаху м’яса їй знову стало неприємно. А може… Та ні, не може бути! І все ж Марія пішла до аптеки і купила два різних тести.
Як часто ми сподіваємося на диво, а побачивши його — сумніваємося і не віримо своїм очам. Ось і Марія не одразу повірила, коли побачила дві заповітні смужки. Ледь дочекалася Дмитра з роботи, щоб поділитися з ним радістю.
“Я вагітна”, — випалила вона, лиш він увійшов у квартиру, і простягнула тест.
Вони кинулися один до одного, обійнялися і так стояли довго, поки на очах не висохли сльози радості.
Дмитро не дозволяв їй піднімати важке, навіть до магазину забороняв ходити без нього, щоб вона не носила важкі пакети. Постійно питав, як вона почувається.
“Годі трястися надо мною. Народжують жінки й старші за мене”, — ображалася Марія.
“Мені байдуже на інших жінок, у мене є тільки ти. Я не хочу, щоб з тобою і нашою дитиною щось трапилося”, — говорив він, цілуючи дружину. “А ще — мені приємно піклуватися про вас”.
Коли появився живіт, сусіди й колеги не залишили цього без уваги. Хтось щиро тішився за подружжя, а хтось не приховував свого негативного ставлення.
“Що, все ж таки ЕКО зробили?..”
“Не народить, або народить каліку”, — сказала одна сусідка іншій на лавочці біля будинку.
Марія почула, швидко пішла від “доброзичливців”. Ішла, гладячи живіт і примовляла:
“Не слухай нікого. Ти будеш найкрасивішою і найрозумнішою”. Вона вже знала, що буде донька.
Раніше Марія обходила стороною дитячі відділи, а тепер сміливо заходила до магазину і вибирала найкращий одяг для малюка. Дома розгортала і милувалася, уявляючи в ньому свою донечку. Притискала крихітний костюмчик до обличчя. Він пах магазином, але все одно це був одяг її дитини.
Коли прийшов час народжувати, вони з чоловіком домовилися в самій кращій клініці, щоб зробили кесарів розтин, боячись сюрпризів під час пологів. Вони занадто довго чекали, щоб ризикувати. Дівчинка народилася здорова. Не було дня, щоб вони не дякували комусь згори за дарування їм щастя.
Молока в Марії не було, купували найдорожчі й найкращі суміші. Обоє могли годинами дивитися, як малюка спить. Потім були перші зубки, перші слова, перші кроки. Чоловік запропонував Марії не виходити після декрету на роботу. Він добре заробляє — нехай сидить з дитиною вдома.
“Жодних садочків, від інших дітей хвороб нахватає”.
Донька стала сенсом життя для Марії, вона із задоволенням сиділа з нею вдома. Олеся росла в любові, гарною і слухняною дівчинкою, проблем батькам не створювала.
До щастя швидко звикаєш, перестаєш помічати його.
Олеся вже вчилася в школі. Якось ввечері вона робила уроки, Дмитро читав газету, а Марія готувала вечерю. Залишилося нарізати овочі на салат, коли вона згадала, що забула купити майонез.
“Діме, я швидко сх
