Щоденник
Оксани та Василя вважали ідеальною парою. Обоє гарні, успішні, з достатком, лише дітей у них не було. Лікарі розводили руками, ставлячи невтішний діагноз.
Але вони не втрачали надії. Ходили до церкви, молилися, як уміли, їздили по святих місцях. До кого тільки не зверталися. Чули, що в якомусь селі живе стара знахарка — зараз же їхали до неї. Одна і сказала, що дитина буде, навіть не одна, але через біль і втрати. Багато вона тоді говорила. Оксана так зраділа, що слухала крізь піввуха, нічого не запам’ятала, окрім того, що треба вірити.
«Жили бы для себе, подорожували, грошей же повно, а вони трагедію влаштовують. Діти невдячні, виростуть, склянки води у старості не подадуть», — обговорювали інші за її спиною.
«Вже стара, у самої, мабуть, купа хвороб, а туди ж — дітей хоче. Про онуків уже час думати…»
Але звідки онуки, якщо дітей нема?
Оксана якось сказала Василю, що не тримає його, щоб знайшов собі молоду жінку, яка народить йому дитину, та й не одну. Він так на неї подивився, що вона пошкодувала за свої слова й більше не піднімала цього питання.
Так і жили.
Усе є: робота, квартира, гроші, але виявилося, що для щастя цього замало. Оксана знала, що буде найкращою мамою на світі. Уявляла, як годуватиме на руках маленьку дитинку, схожу на них із чоловіком, як робитиме перші кроки, піде до школи… Іногда вона сама вмовляла себе: «Живуть же люди й без дітей. Значить, така доля. Бог не дає дитини, значить, не заслужила». І шукала в собі хиби, за які її міг покарати Господь.
Може, молитви допомогли, може, змилувався над ними Всевишній, за терпіння й віру нагородив їх. Одного разу сталося те саме чудо, у яке вони так вірили.
Оксана вже не відстежувала «критичні» дні. Тому коли вранці відчула нудоту, вирішила, що з’їла щось не те. Але нудота повторилася й наступного ранку. А потім варила борщ, і від запаху м’яса їй знову стало зле. А може… Та ні, не може бути! І все ж Оксана пішла до аптеки й купила два різних тести.
Як часто ми сподіваємося на чудо, а побачивши його, сумніваємося й не віримо очам. Ось і Оксана не одразу повірила, коли побачила дві заповітні смужки. Ледь дочекалася Василя з роботи, щоб поділитися з ним радістю.
«Я вагітна», — випалила вона, лише він увійшов у квартиру, і простягнула тест.
Вони кинулися один до одного, обійнялися й так стояли довго, поки на очах не висохли сльози щастя.
Василь не дозволяв їй піднімати важке, навіть до магазину забороняв ходити без нього, щоб вона не носила важкі пакети. Постійно питав, як вона почувається.
«Годі трястися надо мною. Народжують жінки й старші за мене», — ображалася Оксана.
«Мені байдуже на інших жінок, у мене є лише ти. Не хочу, щоб з тобою чи нашою дитиною щось трапилося», — говорив він, цілуючи дружину. — «А ще… мені приємно піклуватися про вас».
Коли виріс живіт, сусіди й колеги не залишили цього без уваги. Хтось щиро радів за подружжя, а хтось не приховував своєї неприязні.
«Що, все ж таки ЕКО зробили?..»
«Не народжує, або народить каліку», — сказала одна сусідка іншій на лавці біля будинку.
Оксана почула, швидко пішла від «доброзичливців». Ішла, гладячи живіт і примовляла:
«Не слухай нікого. Ти будеш найгарнішою і найрозумнішою». Вона вже знала, що буде донька.
Раніше Оксана обходила стороною дитячі відділи, а тепер сміливо заходила до магазину й вибирала найкращий одяг для малечі. Вдома розгортала й милувалася, уявляючи в ньому свою донечку. Притискала крихітний костюмчик до обличчя. Він пах магазином, але все одно це був одяг її дитини.
Коли прийшов час народжувати, вони з чоловіком домовилися з найкращою клінікою, щоб зробили кесарів розі
