**Чоловік на півставки**
— Чудово. Зробив дружині ляльку — і під мамину спідницю? Ні, сину, так не вийде. Я тебе ховати не буду.
— Та яке тут ховання? Я ж не назавжди… Просто передихнути хочу, розумієш? Там вона кричить, плаче, потім вибачається, знову кричить… У мене нерви на межі, що навіть чуже дихання дратує!
— Передихаєш на тому світі, — проронила Оксана, рішуче крокнувши вперед. — Оженився — терпи. Це тобі не табір «Артек», а сім’я. Чи ти думав, що все життя будете по клубам бігати та в кіно ходити?
Данило відвів погляд і безпорадно знизав плечима. Він хотів щось сказати, але слів не знайшлось. Син поставив сумку на підлогу, ніби все одно збирався прорватися до матері, навіть крізь її обурення.
Оксана миттєво насупилась.
— Ні! Жодних ночівель. Жодних вечерь. Не підеш сам — викличу поліцію. Серйозно. Оце мені, стомився…
Данило завжди поводився так. Дивився боязко й провинувато, але в очах мигтіли іскорки образи.
…Син із дитинства був майстром ухиляння. Поки старший брат пахав на городі, Данило скаржився на живіт і лежав із температурою. Оксана бігала з ним по лікарях, доки не зрозуміла, що її молодший просто дуже артистичний і хитрий.
Одного разу, коли син знову «захворів» перед контрольною, вона просто витягла його за комір із ліжка. Він нишпорив, скиглив і нарікав, але йому довелося йти.
— Ось помру прямо там — будеш знати… — ображено бурмотів він, сопучи. — Марія Іванівна тебе наругає, що ти мене хворого до школи відправила. Тебе, а не мене.
Оксана сміялася, хоч і тоді відчувала — це не смішно. Данило міг цілий день складати конструктор і будувати замки, але прибрати за собою тарілку було для нього трагедією всесвітнього масштабу. Домашку робив лише після крику. За будь-якої проблеми біг до мами з очима нещасного цуценяти.
І хоч Оксана намагалася це виправляти, звичка звалювати відповідальність нікуди не поділася.
У Яринки, дружини Данила, був непростий характер. Спочатку вона була лагідною, ніжною й уважною. Майже в рот дивилася.
— Вона мені кілька разів навіть каву в ліжко приносила. Мам, ось таку дружину я й хотів, — ділився син із Оксаною.
Але Оксану такими фокусами не провести. Вона добре розуміла, що на початку стосунків кожен намагається показати себе з найкращого боку. До того ж Яринці був усього двадцять один. Майже ніякого досвіду, зате бажання сподобатися — хоть відбавляй.
Досить було одного святкового обіду, щоб Оксана відчула: за маскою слухняної дівчини ховається маленький вулкан. Коли Данило попросив принести виделку замість ложки, Яринка підвелася, але роздратовано голосно зітхнула. Коли він жартома назвав її «капризулею», вона усміхнулася, але неохоче звела брови.
Коли племінниця Оксани необачно висловилася про салат, Яринка різко схопилася зі столу, стиснувши губи.
— Ой, мамі забула подзвонити! — сказала вона і пішла на кухню.
Оксана здогадалася, що нікому вона так і не подзвонила. На кухні було тихо.
— Ти б із нею обережніший, сину. Впевнений, що це твоє? — обережно запитала вона шепотом, коли Яринка пішла. — Не найгірша дівчина, тобі саме така й потрібна, щоб ганяла, але…
«Але ти не розумієш, на що підписуєшся», — подумала Оксана, хоча вголос так і не сказала.
— Мам, у нас усе добре. Ти занадто строга до неї. Вона буває емоційною, але це ж не проблема, — відмахнувся Данило.
Не проблема… Для Оксани це справді не було проблемою. Вона навіть бачила в цьому плюси. Так, Яринка з характером, зате пробивна й самостійна. Свого доб’ється. І Данилові розм’якшати не дасть.
Але чи готовий до цього сам Данило? Як показало життя — ні, не готовий.
Через півроку після весілля Яринка й Данило прийшли до Оксани з т
